Макбет

Це п’єса не про амбіції, а про зараження — про те, як думка, впущена в розум, починає розростатись і перетворює людину на простір для експерименту. Головний герой не схожий на типового трагедійного персонажа. Він не йде до вершини, а сповзає. Його шлях — не боротьба зі світом, а боротьба з тишею в собі, яка все частіше переривається шепотом: «А якщо?..». Його роздуми не глибокі, а болісні, роздроблені, зім’яті страхом. Макбет не філософ і не демон — він той, хто оступився й вирішив більше не дивитися назад. Стиль п’єси — мов туман. Розмита межа між уявним і реальним, між страхом і передбаченням. Відьми не так пророкують, як провокують. Їхні слова — не істини, а приманки. Вони говорять у ритмі, схожому на дитячі лічилки — легкому, але зловісному. І весь світ п’єси заражений цим ритмом: мова персонажів стає уривчастою, занепокоєною, неначе час втрачає зв’язність.