Наша вічність - у дітях

Читала сонети Шекспіра у школі, в девʼятому класі. Один навіть вчила напамʼять. Однак багато чого тоді не розуміла. Бачила у цих чотирнадцяти рядках якусь глибоку філософію, для мене, чотирнадцяторічної, далеку. 
Так склалися обставини, що близька для мене людина у віці 40+ вирішила відмовитися від свого сина. Відмовилась усвідомлено, бо дитина заважатиме жити звичним життям: ходити на роботу, дивитися телевізор. І ось я розгортаю Шекспіра, читаю сонети - і всі вони, як один, є ніби зверненням до мого знайомого. Шекспір звертається до сорокарічного чоловіка, вже не молодого на той час, і вказує йому, що молодість його минула, а ось саме син є продовженням життя, що в синові ти, чоловіче, побачиш себе молодого, що в дітях та онуках сенс нашого існування. 
Частина сонетів присвячена Великій Любові, яку письменник ні на що не хоче міняти. І знову мені згадався той сорокарічний знайомий, який, окрім сина, відмовився ще й від жінки, бо вона заважатиме йому спокійно дивитися телевізор. Виходить, що Шекспір теж ніби апелює до нього і указує на те, що кохання не можна ні на що проміняти, його слід плекати й за нього варто боротися. 
Ще одна тема - це мистецтво, яке є вічним і недосяжним. І життя поета - в його віршах.

Пише Шекспір і про друзів і цінність дружби. Особливо боляче про це читати, коли друзі залишають нас. Актуально, як ніколи, адже в нас досі триває війна і кожен втратив когось із друзів чи рідних. 
Прикметно, що сонет у Шекспіра має своєрідну форму. Він завершується двовіршем, в якому вміщено головну думку поезії. Щось схоже на рубаї Омара Хаяма, однак довше за розміром. 
Можливо, у 50 чи 60 років я побачу в сонетах великого класика всіх часів іще якісь нові мотиви.