Птахи

Дафна дю Мор’є відкриває у повсякденності прірву тривоги. У "Птахах" світ перестає бути безпечним саме тоді, коли здається, що ніщо не може його зрушити. Це своєрідна проба на міцність людської свідомості, що стикається з невидимими неминучими силами. Спершу — звичний прибережний пейзаж, сільський побут, спокій. Але саме з цієї тиші народжується кошмар: птахи перетворюються на стихію, що знищує будь-яку логіку. Дю Мор’є не пропонує пояснень, бо їй важливіше сама безпорадність людини перед світом, який раптом перестає її слухатися. Письменниця використовує короткі точні фрази, від яких віє холодом моря і страхом. Екранізація Альфреда Хічкока зробила «Птахів» частиною поп-культури. Хічкок перетворив страх на видовище, а у дю Мор’є це більше внутрішній досвід. Інші оповідання збірки — «Монте-Верита», «Яблуня», «Маленький фотограф», «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю», «Старий» — продовжують ту ж тему зіткнення з невидимим. У кожному — своя форма тривоги. Дю Мор’є досліджує людину як істоту на межі. Її проза холодна й поетична водночас. «Птахи» — це своєрідний портрет тривоги. Бо поки людина вірить, що природа слухняна, а світ пояснюваний, дю Мор’є нагадує: найстрашніше в тому моменті, коли знайомий світ раптом дивиться на тебе чужими очима.