Невелика за обсягом книга про Шпіцберген, як виявилося, не норвезький, а український, подеколи - пострадянський. Острів, де живуть наші люди, заробляють гроші і виживають, де так само є політичні конфлікти між українцями і росіянами, де панують різні погляди на життя й навіть збережені куточки Радянського Союзу і комунізму. Цікаво, що там працювали і мої земляки з Житомирщини, які після 2014 року повернулися додому через загострення політичних конфліктів із проросійськими робітниками. Так що навіть далеко за кордоном не вщухає суперечка про наше минуле і майбутнє. Шпіцберген виявився таким близьким і водночас далеким. Подеколи Максим Беспалов просто подає діалоги, аби читач міг сам зробити висновки. Його роль - показати острів таким, як він є, але при цьому наділити його душею. Острів шахт і ведмедів, дикого холоду і самотності. Однак як може вижити людина на архіпелазі, де мінімум сонця, де мало людей, холодно, дико, навколо - недоторканна природа й мізер цивілізації? Чи варто кидати домівку задля заробітку в таких екстремальних умовах? Та й, власне, у чому сенс нашого буття? На ці виклики має дати відповіді вже читач.