Придбала книжку більше року тому, збираючи літературу, що входить до шкільної програми старших класів (із заруюіжної літератури). Декілька разів відкладала прочитання, морально готуючись - адже події розгортаються в часи Другої світової, і це перегукується в деяких моментах із тим, що переживають українці сьогодні. Загалом автор підняв дуже багато питань, як-то стосунки прийомних дітей та батьків, що взяли в родину чужу дитину, ставлення соціуму до людини, яка має відмінне від твого: релігію, національність, матеріальне становище, приналежність до політичної партії тощо. Одна із другорядних ліній, на яку, мабуть, мало хто взагалі звертав увагу - це переживання мерової дружини, котра втратила власну дитину. Нещасна жінка місяцами скніла в будиночку, і я так думаю - навіть не виходила з нього, залишаючись в царстві власної бібліотеки. Лізель же зуміла трохи розворушити її скам'яніле серце, адже після того, як була знищена Небесна вулиця, дівчинку забрала саме пані Германн. Важко було читати сторінки про виживання єврея Макса, досить дивно сприймались родинні стоснки між Розою та Гансом - хоча, як ми бачимо кінець книги, Роза таки любила - по-своєму, але щиро, обіймаючи самотній акордеон. На обличчі сяяла посмішка від того, як Лізель та Руді виходили на чергове полювання за яблуками, коли хлопець вчергове запитував, чи не поцілує вона його, найкращого друга. А на останніх сторінках я просто ревла, надто над моментом, коли Лізель все ж здійснила мрію друга, але він так ніколи про це і не дізнається, хіба що від самого оповідача - Смерті. Книга, варта до прочитання must have! 20/10