Чесно, я чекала від цієї книги більшого, а отримала посередню історію і так і не зрозуміла чому всі хвалять цю книгу. Моментами книга здавалась мені занадто затянутою. Всі ці довгі розповіді про життя без батька, про життя у Барбурів, життя з батьком і безкінечні попойки і наркоманські досвіди в Лос Анджелесі, роздуми про любов до Піппи - це все можна було би скоротити. Ставлення до Тео весь час різне: то жалієш підлітка, який втратив матір і неприкаянний живе у Барбурів і шукає прихистку в Хобі. То дратуєшся, що він скочується і псує своє життя прийомом наркотиків і випивкою. То співчуваєш йому в тому, що він весь час трясеться за картину і тим самим перетворює своє життя на пекло. То дивуєшся, нащо він поліз з Борисом в Амстердам і поїхав на ту стрілку, яка так погано завершилася. І від того, що не можеш визначитись зі сприйняттям головного героя часом ставало тошно і книгу хотілось просто швидше закінчити. Єдиний образ, який більш менш сподобався - це образ Хобі. Він як такий острівець безпеки і затишку, куди Тео пощастило потрапити. Він не засуджує, не критикує, він просто надав загубленому самотньому підлітку прихисток на все життя, підтримав, допоміг, зробив своїм партнером. Думаю, всім було би дуже важливо мати такого доброго чарівника і можливість сховатися там і перечекати всі бурі. Думаю, як раз через такі моменти книга має неоднозначні відгуки. Для когось це черговий шедевр, а для когось ( як особисто для мене) просто на один раз і те ледве дочитаний один раз.