Дмитро Васильович Павличко є українським поетом, перекладачем, літературним критиком, громадсько-політичним діячем. Народився митець 28 вересня 1929-го року в селі Стопчатів, що на Івано-Франківщині, проте на той період ця територія була підвладна Польщі. Їхня родина була великою, багатодітною. Початкову освіту малий Дмитрик отримав як учень польської школи в Яблунові — селищі міського типу в Косівському районі. Далі він вступив до Коломийської гімназії, а після — в Яблунівську звичайну середню школу.

1948-го року Дмитро Павличко вступив у Львівський університет. Навчався на філологічному факультеті. По закінченню навчання юнак вступив в аспірантуру, та його наукова робота так і не була дописана.

Перша збірка автора була видана 1953-го року й отримала назву «Любов і ненависть». І вже через рік молодий поет став членом спілки письменників СРСР.

1955-го року вийшла друга збірка Дмитра Павличка «Моя земля».

Період з 1957-го по 1959 рік чоловік обіймав посаду завідуючого поетичним відділом у журналі «Жовтень».

1958-го року в місті Львів була видрукувана третя збірка Дмитра Павличка «Правда кличе!» Всюдисуще око цензорів не додивилося відразу, що книга містить поезії, в яких автор засуджує тоталітарну систему. Дочитавшись, цензори приймають швидке рішення щодо вилучення практично всього накладу, крім невеликої кількості екземплярів. Після вилучення книги було знищено.

Наприкінці 50-х років та на початку 60-х одна за одною виходять наступні збірки Дмитра Павличка: «Бистринг», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона» та окрема книга, в якій вміщено вибрані твори поета «Пелюстки і леза».

Дмитро Павличко переїздить у Київ та розпочинає працювати сценаристом в кіностудії імені О. Довженка. Він є автором сценаріїв фільмів «Сон» та «Захар Беркут», режисером яких був Л. Осика.

Протягом 1966-1968-х років Дмитро Павличко був працівником секретаріату Спілки письменників України, а починаючи від 1971-го року сім років був редактором в журналі «Всесвіт».

У вісімдесятих роках поет проводив активну політичну діяльність, зокрема під час заснування Народного Руху України, Демократичної партії України (власне він є одним із засновників цих політичних угрупувань).

На початку та наприкінці 90-х років XX сторіччя Дмитро Павличко був народним депутатом України. Далі отримав посаду дипломата і працював послом України в Словацькій Республіці.

Творчий доробок Дмитра Павличка

Дебютна збірка Дмитра Павличка «Любов і ненависть» змогла миттєво привернути увагу читача та критиків, бо на відміну від ліричних творів повоєнної тематики піднімала гострі соціальні теми та проблеми.

Та найбільш рішуче автор виступив зі збіркою «Правда кличе!» На перший погляд ця книга нічим особливо не вирізнялася від середньостатистичної книги свого часу — перший цикл віршів мав назву «Ленін іде», також чималою кількістю поезій засуджувалися буржуазні націоналісти, ще до книги входила інтимна лірика. Ніби нічого забороненого. Тож цензурою збірка була пропущена. Вона вийшла накладом у 18000 екземплярів. Аж після цього, перечитуючи поезії, хтось із чиновників запримітив вірш «Коли умер кривавий Торквемада» і зрозумів, що образ Іспанії — це СРСР, а жорстокий «великий інквізитор» — Йосиф Сталін. Коли останній відійшов у засвіти, були проведені жалобні мітингування та КГБ бачило все: чи на цих зібраннях ніхто не покаже своєї радості від смерті вождя. Та населення, що звикло жити в страху, розуміло, що поряд може опинитися людина, яка «донесе», тож старанно зображало скорботу.

Поезією «Коли помер…» поетові вдалося відтворити дух остраху, невпевненості в завтрашньому дні, відсутності рішучості, що заполонили тоді всю країну під назвою СРСР. Автор не лише відкривав читачеві очі на все те, що відбувається, а й намагався застерегти від «різких рухів», оскільки смерть Сталіна зовсім не означає, що на його місце не прийде такий самий тиран.

Та крім цієї поезії цензура ще побачила вірші про українську мову та ще в такому ключі, який зовсім не вписувався в офіційну політику стосовно мов поколонізованих народів. Такими творами стали «Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно…» тощо.

Тож після того, як було «розшифровано» поезію Дмитра Павличка, книгу миттєво почали вилучати з точок продажу та знищувати.

В подальших збірках «Бистрина», «Днина», «Пальмова віть» відчувається істотне збагачення художньо-тематичних горизонтів поета, що є свідченням його письменницького розвитку. Павличко весь час знаходиться в стані пошуку. Та в нього є джерело, з якого можна багато почерпнути — це багатюща спадщина поетів попередніх поколінь, зокрема, річ іде про Івана Франка та Максима Рильського. І хоч твори Дмитра Павличка є самобутніми та унікальними, але іноді в них відчуваються спільні звучання із вище названими авторами в громадянській ліриці. Проте автор прагне нести власні уявлення ідеалів, продираючись крізь дрібно буденне, вимушене, його філософія заглиблює читача в суть вічної, загальнолюдської проблематики.

Подорожуючи різними країнами світу (Кубою, Канадою, Америкою тощо), митець мав змогу глибоко ознайомитися зі здобутками літератур різних народів. Таким чином і його власна художня палітра була суттєво збагачена. Йому підкорилася така складна поетична форма як сонет. Саме Дмитро Павличко змін увести до української літератури рубаї, притаманні літературі близького Сходу. Ще з легкої руки автора в українську літературу повернулася притча. Д. Павличко був не тільки поетом, а й хорошим перекладачем. Яскравим цьому доказом є збірник його перекладів «Світовий сонет», що вийшов друком 1983-го року.

Варто зауважити, що збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974) є зрілими, визначними навіть як для зразків світової літератури. Поетичному мисленню Дмитра Павличка в цих книгах характерне поєднання ліризму з інтелектуалізмом, здатністю поєднати конкретну художню деталь та узагальнюючий образ. Добро зі злом, кохання із ненавистю, пелюстка із лезом, світло з пітьмою — митець-філософ міркує про ці вічні образи-протистояння.

Серед творчого доробку автора також варто виділити інтимну лірику. Можна сказати, що збірка «Таємниця твого обличчя» є потужним доказом беззаперечного таланту автора, що був тут розкритий максимально. Літературознавці зіставляють його за потужністю із Франковим «Зів’ялим листям». Ліричним героєм Павличкової збірки є людина нашого часу, яка є духовно багатою та яка вміє побачити красу. Автор оспівує чисту й щиру любов, яка є реальною, земною, поєднаною із почуттям пристрасті. Вірш «Я стужився, мила, за тобою», в якому молодик, що закохався, стає явором — одна з улюблених пісень українців. До слова, велика кількість віршів Д. Павличка стала піснями.

Найбільш відома «Два кольори», покладена на музику Олександром Білашем:

«Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба».

Червоно-чорними традиційно є українські вишиванки та рушники. Їх символізм не змінюється століттями. Пісня є не тільки ліричною, а ще й має філософське наповнення: йдучи із батьківської оселі на самостійний шлях, персонаж приймає від неньки подарунок — вишиту нею власноруч сорочку, кольори якої (червоний та чорний) є символічним нагадуванням про те, що життєву дорогу складають щасливі та гіркі миті, які, так чи інакше, кожна людина має пережити.

Суперечливі сторони життя, мотив шляху, материнські почуття та любов сина до нені — всі ці важливі фактори людського буття зміг вдало та влучно відобразити автор у творі «Два кольори».

З-під пера Дмитра Павличка також вийшли й декілька поем, що є епічними поезіями. Це: «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок». Ці твори є широкими картинами життя поетових земляків. Вони є і реалістичними — їм притаманна подієвість, в той же час твори насичені романтизмом і внутрішнім психологічним сюжетом, багатим на образний символізм.

Також у Дмитра Павличка є дитячі твори: «Золотий олень», «Дядько Дощ» та інші. Вони написані красивим художнім словом, найменші читачі вподобали в них щирість і простоту, за допомогою якої авторові вдається доносити складні істини.

Крім суто письменницької діяльності Дмитра Павличка варто вирізнити також його літературознавчі роботи. Він написав велику кількість статей, есеїв, виступів з літературних питань. Всі ці тексти вміщені в три збірники: «Магістралями слова», «Над глибинами» та «Біля мужнього світла». Об’єктами його літературознавчих розвідок стали «титани» українського письменства: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші, а також земляки-галичани: М. Шашкевич, Ю. Федькович, В. Стефаник і його сучасники: О. Гончар, М. Рильський, А. Малишко тощо. Ще Дмитро Павличко дослідив літературну діяльність закордонних авторів, таких як Шолом-Алейхем, Шолохов, Хосе Марті та інших. Також є праці синтетичного, узагальнюючого характеру.

Павличко-літературознавець вдало поєднує ерудицію та вдумливість із публіцистичною пристрастю, багатством мови й поетичною її образністю. До прикладу можна назвати блискучу працю про Андрія Малишка «Сонця і правди сурмач».

Дмитро Павличко зробив неоціненний вклад в українську літературу, літературну критику, а його переклади є одними з найкращих і донині.