Грицько Чубай — поет, який прожив дуже коротке, але яскраве та плідне життя. Народився автор 23 січня 1949-го року. А помер, маючи лише 33 роки за плечима.

Батьками Грицька були звичайні колгоспники, що мешкали та працювали в селі Березини, що на Рівненщині, де й народився майбутній письменник. Їхня родина складалася з чотирьох людей — подружжя мало ще одного сина, Григорій був меншим. І всі вони тулилися в одній великій кімнаті звичайної мазаної хатини. Та це бідненьке житло мало всередині неоціненний для дітей скарб — велику кількість книг та власну фонотеку. А ще Гриць любив милуватися «картинною галереєю», яку складали вирізки з «Огонька», що на той період часу був наповнений чудовими репродукціями картин. Також хлопчина знався на класичній та сучасній йому музиці.

Рештою він не відрізнявся від своїх однолітків — любив поганяти м’яча і часто був капітаном команди. Також багато допомагав батькам по господарству. Серед основних обов’язків малого Чубая був випас худоби. Там з хлопцями й зустрічалися, гралися, говорили, Гриць декламував вірші або щось читав. Любив «Кобзаря». А ще малював — простим олівцем міг «оживити» і красу місцевих пейзажів, і рідні обличчя друзяк.

Писати Грицько почав ще зі шкільної лави. Якої ж було радості, коли його вірші взяли до друку в журнал республіканського рівня!

1967-го року хлопець закінчив Козинську середню школу і планував вступ в Київський університет. Хоч документи він таки подав, але стати студентом йому не вдалося через жарти, які він відпускав на території гуртожитку серед абітурієнтів. Цей гумор назвали антирадянською крамолою, тож навіть допуску до екзаменів молодик не отримав, але практично назавжди забезпечив себе КДБістами. Вони домоглися того, що жоден виш не взяв Григорія на навчання.

Тоді Чубай влаштувався працювати на Рівненське радіо, проте і звідси, не без допомоги КДБ, довелося піти.

Здавалося б, ще в такому юному — вісімнадцятирічному — віці, Грицько Чубай пише один з найпомітніших творів того часу — поему «Вертеп». Цей твір є своєрідним маніфестом-вироком сучасності, це був своєрідний сміливий іронічний виклик, що голосно зазвучав в семидесятих.

Ця поема та кількадесят віршів були основним багажем натхненного, задерикуватого та цілком свідомого про власний талант молодого поета з Рівненької області, який переїхав 1968-го року у Львів. Місто Лева прийняло його дуже тепло, вже через невеликий проміжок часу львівська мистецька молодь була згуртована навколо нього, а він, безсумнівно, стояв на її чолі. Тут Грицькові також пощастило знайти майбутню дружину Галину, з якою зовсім скоро вони стали до шлюбу. В побутових справах чоловік не був поетом-білоручкою, навпаки, був надійною підтримкою для дружини в простих речах, в тому числі й у догляді за нащадками. Жити їхній сім’ї випало на шістнадцяти квадратних метрах, але, крім цієї кімнати, вони мали ще підвальне приміщення, з якого Гриць власноруч зробив собі кабінет. Йому вистачило сил і вміння, щоб покласти там підлогу, побілити, підвести світло, вставити двері та віконечко. Так у нього з’явилася бібліотека в підвалі, де він також мав змогу спокійно писати.

Основна ж кімната часто зустрічала гостей, іноді це було досить велике товариство. Було тісно, але приємно та цікавезно. Приходили до Чубаїв творчі люди — тут можна було зустріти Олега Лишегу, Віктора Морозова, Миколу Рябчука, Василя Гайдучка, Юрія Винничука, Володимира Кауфмана та багатьох інших. Вони пили глінтвейн та їли бутерброди, приготовані власноруч Григорієм.

Друзі дискутували та сперечалися про творчість Томаса Еліота, Сильвії Плат, слухали музику європейського рівня, і зі всіх сил прагнули, оминаючи заборони, торкатися душами до авангардових та модернових віянь в мистецтві (Далі, Міро, Архипенко), літературному процесі (Маркес, Кортасар). Хоч залізна завіса суттєво відділяла СРСР від Європи, та Григорій Чубай знаходив шляхи отримання інформації про модернізм в цілому та його течії в літературі Європи та світу, музичні та культурні доробки свого часу. Він мріяв про видавання власного журналу, в якому він, Грицько Чубай, був би редактором. Мрію вдалося втілити — вкупі з друзями чоловік починає видавати часопис «Скриня». На його шпальтах поет друкував і власні твори.

Улюбленими авторами Григорія були Павло Тичина, Федеріко Гарсіа Лорка та Гійом Аполлінер. Він не тільки любив їх творчий доробок, а й вважав їх спорідненими душами зі своєю. І між їхніми та власною долею теж проводив паралелі.

Переважну більшість часу чоловік не мав постійної роботи, а коли й вдавалося працювати, то до престижних його місця роботи аж ніяк не можна було віднести. Тож, не зважаючи на приналежність до такого собі бомонду міста Лева, Григорій не цурався «чорної» роботи — робітника сцени театру Заньковецької, вантажника. А через певний час він отримав посаду художника-оформлювача ізоляторного заводу.

Чубай для всіх був неоднозначною персоною. Комуністи сприймали його не вельми, бо він був безпартійним, безпартійні ж розуміли, що стосунки з ним є небезпечними, оскільки він знаходиться під пильним та регулярним наглядом органів держбезпеки. Тож часто вважали за краще обійти його особу, при нагоді також можна було пустити про нього плітки, яка одна одну виключали, та все ж… Одні говорили, що Чубай співпрацює з КДБ, інші, що, навпаки, він належить до націоналістів, треті ж стверджували, що він — безнадійний алкоголік.

Хвиля арештів 1972-го року зачепила й Григорія Чубая. Після обшуку будинку Галини Чубай поета на кілька днів забрали в КДБ. Після цієї події чоловік впав у глибоку депресію. Він стверджував, що «Вертеп» — ніщо, як і його поезії. Він говорив про знищення свого літературного доробку, а коли перейшов до дій і почав палити записи, його Галина витягла з вогню «П’ятикнижжя». До важкого морального стану додалася ще постійна фізична втома, як наслідок роботи вантажником. А ще через матеріальну скруту Григорій був змушений працювати на будівництві в Сибірі. Саме це й стало найважчим ударом по фізичному здоров’ї чоловіка.

Поет мав велику кількість товаришів з російсько-єврейського середовища міста Львів — Сергія Фрухта, Андрія Плахова тощо, які допомогли йому вступити 1979-го року в Літературний інститут імені М. Горького в Москві. Це навчання було справжньою віддушиною для чоловіка, там він знову почував себе справжнім поетом, творчість якого є цінною.

Та довчитися йому не судилося. Студент третього курсу Григорій Чубай помер 16 травня 1982-го року. Певно, чоловік мав якесь шосте чуття, бо не один раз його дружина Галина чула від нього, що йому не судилося прожити більше, ніж 33…

Першим місцем поховання стало Сихівське кладовище. Галина Чубай розповіла, що, коли похоронна процесія прийшла на цвинтар, то всі побачили засипану яму, яку викопали заздалегідь. І тут КДБ приклало свої нечисті руки. Довелося знайти інше місце для поховання — яма була аж вкінці кладовища, в мочарях (болотянистому грунті). Через роки після цього дружина поета таки спромоглася отримати відповідний документ, що дозволяв перепоховати останки чоловіка в іншому місці — на Личаківському кладовищі.

Твори Григорія Чубая на території України вперше були надруковані через п’ятнадцятирічний термін від його відходу у засвіти. Львівське видавництво «Кальварія» видрукувало його поетичну збірку «Плач Єремії» — 1999-го року та 2001-го року. У збірці вміщені не лише твори автора, а і його переклади та спогади рідних та близьких.

15 вересня 2007-го року на території Личаківського цвинтаря відкрили пам’ятник Григорієві Чубаю.

У 2008-му році Марком Андрейчиком, мешканцем міста Філадельфія, було зроблено переклад віршів Григорія Чубая. Тепер вони доступні до прочитання англійськомовним читачам. Наприкінці того ж року видавництвом «Грані-Т» було видано книжку Грицька Чубая «Скоромовка не для вовка». Поезії в цю книгу відбирала донька поета, Соломія.

Хоч Григорій Чубай прожив досить короткий період, та він зумів стати творцем живого, цікавого літературного спадку, а також лишити помітний слід в історії українського літературного процесу XX сторіччя.