You are here

Іван Карпенко-Карий

Рейтинг: 
3
День народження: 
Вересень 29, 1845
Дата смерті: 
Вересень 15, 1907

Народився Карпенко-Карий (справжнє ім’я —Іван Карпович Тобілевич) 29 вересня 1845 року в Арсенівці — селі, що розташоване неподалік міста Єлисаветград. Його батько — Карпо Тобілевич — мав знатне походження. Його предки були дворянами, але зубожіли, тож чоловік, маючи такі корені, обіймав посаду звичайного прикажчика маєтку поміщика. Матір’ю ж Івана Тобілевича була проста сільська жінка.

Хлопець дуже хотів навчатися і йому вдавалося досягати успіхів в чотирикласному училищі, куди його віддали батьки, але на подальшу освіту у сім’ї не було коштів. Тож чотирнадцятирічний Іван вже мав працювати. Він заробляв на прожиття близько двадцяти років на різного роду «писарських» посадах, найвищою з яких була — секретар міського управління поліції.

Мешкаючи довгий період в місті Єлисаветград, Іван Тобілевич, працюючи, паралельно займається самоосвітою — читає твори літераторів, соціологів, філософів Західної Європи. Він знаходить однодумця — Михайла Кропивницького, якого теж цікавить цей напрямок саморозвитку.

Потім його тимчасово перевели працювати в місто Херсон, де він прожив трішки більше року. Там його звела доля із членом Кирило-Мефодіївського товариства в минулому, а також добрим другом великого Кобзаря — Д. Пильчиковим. Він порадив йому чималу кількість книг, переважно літературної класики, з яких найбільше враження на І. Карпенка-Карого справили твори В. Шекспіра та О. Островського.

1863-го року під Єлисаветградом, у містечку Бобринець відбулося створення драматичного гуртка. І. Карпенко-Карий став чи не найактивнішим його учасником. Він як актор перевтілювався в найрізноманітніших персонажів драматичних творів, які написали І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь тощо. Та не тільки актором був Іван Карпович. Він також виступав як режисер і як керівник.

І. Карпенко-Карий був переконаним демократом, тож, логічно, що завдяки його поглядам, він став співорганізатором гуртка, що працював таємно. Гуртківці читали та обговорювали праці М. Чернишевського, Д. Мілля тощо. Аби популяризувати літературу революційно-демократичного та народницького змісту, було вирішено зайнятися перекладом ряду белетристичних творів, авторами яких були Г. Успенський, Ф. Нефьодов тощо. Знову ж таки, і тут найбільш активну позицію зайняв І. Карпенко-Карий.

Творчий доробок

Перший етап творчості І. Карпенка-Карого починається оповіданням «Новобранець». Написав автор його ще далекого 1881-го року, а вийшло друком воно аж через вісім років. Саме підписуючи цей твір, він назветься, як Гнат Карий. В оповіданні розповідається про селянську родину, яка важкою працею майже змогла вибратися зі страшної бідності, але всі старання звела нанівець «державна машина».

Наступним твором молодого автора стала драма «Бурлачка», яка мала спершу назву «Чабан» і була написана 1883-го року. Та довершення тексту вже відбувалося в місті Новочеркаськ, бо він був туди висланий навесні 1844-го року за діяльність у гуртку. Тепер І. Тобілевич був під наглядом. Працювати він мав змогу. Але ж де? Єдине, що він зміг спершу знайти — місце підручного коваля. Вже пізніше йому вдалося відкрити власну майстерню палітурок.

1886-го року сталася визначна подія для літератора-драматурга — була видрукувана його збірка, яка так і звалася «Збірник драматичних творів». Автором значився вже І. Карпенко-Карий. У книжечці були вміщені п’єси «Бондарівна», «Хто винен?», «Розумний і дурень». 1887 року вийшла друком «Наймичка». Та книги ніхто практично не купував, бо люди не звикли до читання драматичних творів.

Велика кількість п’єс автора показала суспільству таке явище, як «глитайство». Тепер вже класичними стали «глитаї»: Михайло Михайлович з «Бурлачки», Окунь з твору «Розумний і дурень», Цокуль з «Наймички», Калитка із «Ста тисяч», Пузир із «Хазяїна». Всіх їх об’єднує жага до здирництва заради безмірного збагачення. Вони нікчемні, дріб’язкові та бездушні.

Комедії «Суєта» та «Житейське море», що виступає продовженням першого твору, покликані дати характеристику способу життя та мислення багатого сільського чоловіка та його нащадків, які вже стали дорослими. Вони є представниками різних соціальних прошарків (від хлібороба — до вчителя та дрібних службовців).

Весною 1887 року І. Карпенко-Карий отримав дозвіл на повернення до України, проте до кінця 1888-го року чоловік знаходився на території хутора Надія. Гласний нагляд поліціянтів до цього часу не було знято. Але навіть після цієї дати за автором стежили ще до 12-го березня 1903-го року негласно.

Після остаточного вивільнення І. Карпенко-Карий стає членом театральної трупи, яку створив його брат П. Саксаганський. Тут він до останнього подиху викладався на 100% у акторській грі, режисерській та драматургічній праці.

1897-го року він пише «Записку до з'їзду сценічних діячів», у якій говорить про наболіле — безправність українського театру та про цензурні заборони тощо.

У 1890-х роках І. Карпенко-Карий написав драматичні твори на серйозні теми, часто з відвертою моралізаторською жилкою. Наприклад, «Судженої конем не об’їдеш», «Батькова казка» тощо.
Історична минувшина описана у таких творах як «Бондарівна», «Чумаки», «Сава Чалий».

І. Карпенко-Карий відійшов у вічність 15 вересня 1907-го року, не витримавши тяжкого захворювання. Сталося це в м. Берлін (там він лікувався).

Драматичні твори митця підняли українську драматургію до якісно нового рівня. Вони досить розмаїті жанрово та тематично. Але в спільній картині доробок І. Карпенка-Карого-драматурга змальовує Україну в різний період історичного часу, показуючи характери, складнощі та сенс життя різних прошарків суспільства, моралізуючи та навчаючи.

Книжки оцінені користувачами