You are here

Василь Стефаник

Рейтинг: 
4
День народження: 
Травень 14, 1871
Дата смерті: 
Грудень 7, 1936

Дитячі роки

Стефаник Василь Семенович народився 14-го травня 1871-го року. Сталося це в с. Русів, що на Івано-Франківщині. Його батько був заможним селянином, мав велику кількість землі, частину від якої він успадкував, а решту зміг примножити власними силами. Малий Василько дуже любив свою матір, а з батьком мав складні стосунки, оскільки він був людиною важкого характеру.

Проте, аби дати Василеві гідне майбутнє, Семен Стефаник витрачав чималі кошти для здобуття сином освіти, проте хлопцеві побажання у виборі майбутнього фаху авторитарним батьком зовсім не враховувалися. Малого Василька оточували сільські люди, які з вуст в уста переказували казки, легенди, перекази, весь час звідусіль лунала українська пісня. Все це майбутній митець всотував, як губка. Хлопець змалку допомагав своїм батькам — був пастухом отари ще з дуже юного віку, допомагав батькові на полях. Василь був не єдиною дитиною. Всього в сім’ї їх було аж п’ятеро — троє хлопчиків та дві дівчинки.

Здобуття освіти

Від 1878-го року Василь починає навчатися в місцевій початковій школі. Тут він провчився 2 роки. Потім його віддали в школу міста Снятин. Далі були польські навчальні заклади — гімназії в м. Коломия та м. Дрогобич. Знущання та приниження в цих школах були звичним та систематичним явищем. Василь Стефаник назавжди зберіг у пам’яті жахливі згадки про цей період свого життя, пов’язаний із навчанням. Так, наприклад, одного разу хлопчина не дотягнувся до настінної дошки (бо був маленького зросту), і це розлютило вчителя, який почав нещадно гамселити його по руці. Вся кінцівка враз опухла. До того ж, не менш жорстокими виявилися інші учні, які глузували з Василя, замість того, аби пожаліти. Вражений фізично та морально, хлопчик знепритомнів. Після цього страшного випадку у Василя Стефаника була навіть спроба суїциду.

Навчалися тоді учні гімназій Галичини не рідною українською, яка була забороненою, а мовою поляків та німців. Навчання в цих закладах не могло приносити задоволення, бо учні не мали права буквально ні на що, їх душили атмосферою наказів та диктатури.

Дехто зі студентів формальним навчання вже не міг і не хотів задовольнятися, тож ця когорта «інакомислячих» об’єдналася. Всі вони увійшли до ними ж створеного таємного гуртка. Серед них був і Василь Стефаник, а також майбутні світила українського письменства — Марко Черемшина (ім’я при народженні — Іван Семанюк) та Лесь Мартович.

Коли В. Стефаник був гімназистом-першокурсником в м. Коломия, йому стало відомо, що українська література є і що українці прагнуть боротися, відстоюючи низку свої прав.

Молодий чоловік загорівся цими прогресивними поглядами й почав разом з іншими студентами проводити культурно-освітню роботу серед селян (читальня — найбільш поширений серед видів цієї роботи). Саме в цей період відбувається «проба пера» в майбутнього літератора. Одна його поезія виходить «інкогніто». Потім Василь Стефаник стає співавтором (разом із Лесем Мартовичем) оповідань «Нечитальник» (1888-го року) та «Лумера» (1889-го року).

У 1890-му році В. Стефаника було відраховано зі списків учнів гімназії в м. Коломия. Причиною стало його членство в об’єднанні «Покутська трійця», до якого ще входили Лесь Мартович та Марко Черемшина. Та це не стало причиною зупинення здобування освіти цілеспрямованим чоловіком. Він вступив до Дрогобицької гімназії ім.. Франца Йозефа. Тут майбутнього автора як члена прийняла Українсько-руська радикальна партія, яку заснували у 1890-му році Іван Франко та Михайло Павлик. Він став активним учасником громадського життя, знову знайшов гурток молоді, членом якого став. Також на цей період припадає знайомство Василя Стефаника з Іваном Франком, з яким потім вони були в дружніх стосунках.

Закінчивши навчання в Дрогобичі, Василь Стефаник стає студентом медичного факультету в Ягеллонському університеті в м. Краків (у 1892-му році). Проте професія лікаря була зовсім не для письменника, що Василь Стефаник згодом визнає й сам. Натомість він стає органічною частиною літературного та громадського тутешнього життя. Бере учать в молодіжному товаристві «Академічна громада», належить до кількох студгуртків та не до одного літературного об’єднання.

Вацлав Морачевський — культурний діяч та медик — став близьким другом молодого митця та, за словами самого ж чоловіка, мав неабиякий вплив на його мистецьке та світоглядне формування. Тут він також зближується з польськими літераторами, які знайомлять його з новими течіями в мистецтві, серед яких і модернізм. Саме модерний напрям обрав у своїй творчості молодий письменник. Він починає писати в модерністському жанрі — поезія в прозі. У м. Краків автором було написано новели «Камінний хрест», «Дорога» тощо.

Ще під час студентства Василь Стефаник починає активно друкуватися.

Чоловік поринає з головою в перипетії громадсько-політичних змагань. Селянські мітинги не проходять без його участі, передвиборна боротьба на території Галичини та агітація за Івана Франка теж. За цю та іншу «неугодну» активність чоловіка переслідують. В цей період він видруковує твори художнього та публіцистичного спрямування. За всіма видами цих діяльностей геть зовсім не зважає на навчання. 1900-го року полишає університет.

Активна літературна творчість

В період з 1896 року та наступний рік митець експериментує в літературній творчості. Він вважає, що класична описово-розповідна манера вже має замінитися на щось більш оригінальне та цікаве й переконаний, що модерністична абстрактно-символічна поетика підійде для цього якнайкраще. З-під його пера виходить низка поезій у прозі, з яких він укладає збірочку. У планах — її друк, проте жоден з видавців не взявся за ризиковий тираж. Василя це дуже вразило і на емоціях він вирішив знищити рукописний варіант збірочки «З осені». Завдяки друзям митця, що зберегли кілька творів із неї, вони таки побачили світ, проте це сталося вже по смерті автора. Це твори: «Абміції», «Ользі присвячую» та інші.

Фіаско з першою збіркою змусило Василя Стефаника кардинально змінити напрям в написанні творів. Тепер він створював новели реалістичного характеру. Їх беруть до друку в періодичному виданні «Праця» місцевого значення. Це: «Виводили з села», «Синя книжечка» та ще кілька. Як читачі, так і літературна еліта були захоплені новими творами автора, оскільки вони мали художню новизну, були оригінальними та глибокими за трактуваннями сільської тематики.

Але не всім та не одразу стала зрозумілою нова оригінальна манера Стефаника. Так після надсилання нових творів в редакцію «Літературно-наукового вісника», він отримав лист, у якому були вміщені поради щодо написання творів, тобто оригінальність його манери не була визнана, як щось позитивне, а, навпаки, заперечувалася, як можливе в літературі. Це обурило письменника, тож він вирішив написати лист у відповідь. Той був датований 11-им березня 1898-го року. В ньому В. Стефаник виголошує певні літературні переконання, свою новаторську ідейно-естетичну програму.

Першою виданою збіркою новел стала «Синя книжечка», яка вийшла друком 1899-го року в м. Чернівці. Її читали із захопленням, практично одноголосно визнаючи молодого письменника. І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська та М. Коцюбинський однозначно побачили талант в автора збірки, про що голосно заявили — дорога у велику літературу для В. Стефаника була відкритою.
В цій збірці автор змальовує трагедію села та його населення. Найбільш визначними з цього циклу є твори «Катруся та Новина».

За рік по виходу «Синьої книжечки», автор видруковує наступну збірку — «Камінний хрест». У цій книзі відчутно посилений громадянський пафос. Тематично збірка розмаїта, проте особливе місце займають тема одинокої старості та трагедії «зайвих ротів» в бідних родинах селянства. Це твори «Діти», «Святий вечір» тощо.

Ще через рік — 1901-го року побачила світ третя збірочка Василя Стефаника «Дорога». Основна її відмінність від попередніх книг — безсюжетність новел. Вони засновані на емоціях, на ліриці. Перлиною цієї збірки є твір «Кленові листки».

1905 рік ознаменований виходом четвертої збірки «Моє слово». Новела «Суд» в цій книзі була видрукувана перший раз. І саме цей твір є завершальним у першому етапі творчості Василя Стефаника.

Письменник надовго відкладає письменницьку діяльність. Настають складні часи — імперіалістична війна та величезні соціальні потрясіння. Австро-Угорська імперія розпадається, а Радянський Союз, навпаки, утворюється. Осінньої пори 1916-го року Василь Стефаник знову береться за перо і створює новелу «Діточа пригода» — вона є початком другого етапу творчості митця. Цього ж року була написана «Марія», присвячена Іванові Франкові. Потім автор пише один за іншим ще 6 творів улюбленої малої прози. Вкупі з вище названими творами вони об’єднуються в нову збірку «Вона — земля». Щоправда, видана вона аж 1926-го року.

В період від 1927-го року до 1933-го автор створив ще більше десяти новел.

Наприкінці свого творчого та життєвого шляху Василь Стефаник звертається до своїх спогадів та пише низку творів автобіографічного характеру — «Нитка», «Вовчиця», «Каменярі» тощо.
Василь Семенович зробив неоціненний вклад в розвиток українського мистецтва слова. Радянським урядом, в пропагандистських цілях, було призначено письменникові персональну пенсію в 1928-му році. А ще через 3 роки, коли чоловікові виповнювалося 60 років, відзначали цю подію на державному рівні. Але 1933-го року письменникові стало відомо про те, що голод в Україні спеціально влаштований, а не є наслідком неврожайності. Ще йому стало відомо про те, що інтелігенцію нещадно утискають та переслідують. Зважаючи на ці обставини, Василем Стефаником було прийняте рішення відмовитися від пенсійного забезпечення. Поголос про цю подію був значним. Митрополитом Андреєм Шептицьким було вирішено після почутого про вчинок літератора призначити йому пенсію від УГКЦ. Письменник погодився, але звернувся до касира з проханням надати йому кошти копійками невеликого номіналу. Чоловікові віддали на руки практично торбину з мідними монетами. Ці гроші він роздавав у вигляді милостині просто посеред майдану та просив про молитву за українських людей, що пішли з цього світу через голодну смерть.

Доживав Василь Стефаник на території рідного села, тяжко хворіючи. Помер видатний український письменник-новеліст 7-го грудня 1936-го року. Могила митця знаходиться на малій Батьківщині чоловіка — в с. Русів, на Івано-Франківщині.

Книжки оцінені користувачами