Повість написана під враженням автора від побуту мешканців Карпат, життя яких лише по формі християнське, а насправді переповнене поганськими звичаями та віруваннями. З твору М. Коцюбинського перед читачами постає народ, відмінний від решти України, її дика, неосвічена частина.

   Хоч і варта уваги його творча уява, шанування землі та господарства, проте поклоніння силам природи як божеству, тілесна розгнузданість як норма, поблажливе ставлення до сил зла(арідника), чаклунство, віра в можливість людини керувати життям і смертю виходять за рамки християнської моралі та цінностей. Навіть молитва, вітання «Слава Ісусу!» виглядають на тлі усього цього неорганічно, використовуються не за призначенням, спостерігається викривлений їхній сенс. Вони тут служать лише придатком до поганських ритуалів, забобонів, які складають основу вірування головних героїв. Похваляється цим народом і лицемірство, коли Палагна за життя чоловіка Івана охоче зраджує йому, а після смерті картинно оплакує його, щоб люди сказали: «Файно голосить…»

   Новий, створений М. Коцюбинським, народ недалекоглядний стосовно смерті, за віком труни для нього не існує нічого. Вони не думають про очищення душі, а поринають у вир пристрастей, прагнучи лише до тілесного щастя. Маю надію, що такі жителі Карпат – лише вигадка, гіпербола М. Коцюбинського, що такі лихі нахили, які приписані у творі, насправді їм у більшості не притаманні.