Даний роман – наче якась об’ємна посудина переповнена гірким питвом. Читаєш помалу, з тугою.

Як твір справжнього «майстра пера», в ньому є все, що ціниться з точки зору письменницької техніки: колоритні персонажі, цікавий сюжет, точна передача настроїв та ін. А також, що характерно для класиків української літератури, те й притаманно і Панасу Мирному: дуже гарний і детальний опис природи.

Але перш за все, я завжди цінував у творах якийсь філософський зміст, повчальний характер - те, що на мою думку, і поміщає твір поза часом і дає йому статус класики. І саме ця складова, дозволила мені без сумнівів додати цей роман до списку улюблених творів.

«Повія» - це той твір, який особисто на мене вплинув неймовірно сильно. Він дає справжнє розуміння й відчуття природи людського зла і горя, як певних людських вчинків. Це вже не банальне «ну, ясно!». Це тепер таке розуміння, що пронизує всього тебе і вплітається навіки.

Негідниками не народжуються, ними стають, ба більше - їх створюють. Це розуміння дозволяє по-іншому подивитись на останніх. Тобто когось ти готовий виправдати, а когось засудити, але вже без відчуття гніву. А когось і зовсім виключити із цієї категорії. Також це розуміння змушує більш серйозно відноситись до власних вчинків та слів, додає відчуття відповідальності за життя інших – тих навіть, про яких ти більше й не згадаєш, може. Тепер, коли мене починає злити існування якогось мерзотника, то в пам’яті постає Христя... і гнів заміщується сумом. Коли я від люті чи образи, захочу зробити комусь боляче, то знову згадуватиму Христю... і просто стримано посміхнуся.