«Сестра Керрі» по-українськи?
Сестра Керрі по-українськи – так можна охрестити новий роман Галини Вдовиченко «Купальниця», що, зрештою, і зробила у передмові до твору Галина Гузьо. Та й сама авторка залишає нам прозорий натяк, назвавши перший розділ «Сестра Роберта Кері. Київ». Звичайно, мається на увазі, що прізвище Роберта – Керя, однак гра слів одразу викликає в читача асоціації зі знаменитою «Сестрою Керрі» Теодора Драйзера. А якщо з якихось причин не викликає, то про це прямо сказано у передмові.
Залишається, однак, незрозумілою мета такого підкресленого наголошення на подібності двох творів: чи то автор хотіла уникнути звинувачень у плагіаті, чи то підштовхнути потенційних дослідників до компаративістичного аналізу, чи своєрідним чином підвищити зацікавлення читацької аудиторії, якій забагнеться порівняти її роман із твором американського класика.
Отож, «Купальниця» Галини Вдовиченко. Тема роману неодноразово висвітлена як у світовій, так і в українській літературі – молода дівчина переїжджає з глухого містечка до столиці, маючи на меті підкорити останню. Тема хоча й не нова, але воістину невичерпна – здається, скільки не пиши, все мало буде, до того ж, останнім часом в українській літературі не вельми популярна.
Висвітлюється один рік із життя Кароліни Кужвій. Одразу після школи вона вирішує переїхати до брата, який мешкає в Києві. Вона прагне будь-що вирватися зі свого маленького запустілого містечка, звідки тікає вся молодь. У її рідному Висічі немає ні роботи, ні майбутнього, а люди живуть з того, що доглядають величезні городи і продають овочі на трасі… Місто доживає свої останні дні. Містечко Висіч репрезентує вже звичну ситуацію в нашій країні – швидкий і незворотній занепад маленьких містечок і сіл, де немає жодних перспектив, звідки молодь тікає щодуху до мегаполісів, почуття безвиході і повільний розклад – як матеріальний, так і моральний – що панує в таких селищах. Цілком логічно, що й Кароліна за першої нагоди вирушає до Києва.
А нагода їй випадає така, що далеко не кожній всміхнеться. Її брат Роберт – чудово влаштований у столиці молодий чоловік, який спромігся за допомогою тестя придбати квартиру в одній з багатоповерхових новобудов Києва. Для Кароліни одразу зникає проблема з житлом та матеріальною забезпеченістю на перший час. Такі сприятливі обставини, враховуючи тему роману, дещо спрощують основну ідею і виглядають штучними. Одразу напрошується порівняння з Попелюшкою, тільки замість «доброї феї» з’являється «добрий брат», радий бачити Кароліну по п’яти роках розлуки. Та ще й із квартирою в престижному районі. «Роман Галини Вдовиченко «Купальниця» – легка і водночас глибока «жіноча» розповідь про сучасну українську Попелюшку», – твердить Галина Гузьо в передмові. Однак якщо рецензенти так уперто підкреслюють її подібність до Драйзерівської «Сестри Керрі», то хіба можна вважати «казкові» риси однією з переваг роману Галини Вдовиченко? В її творі свідомо чи ні відбувається спрощення смислів.
Сама Кароліна, на перший погляд, не має особливих талантів: у школі навчалася посередньо, шансів вступити до київського ВНЗ в неї жодних. Однак вона туди і не збирається, тверезо оцінюючи свої можливості. По переїзді до міста одразу стає помітною риса, що обіцяє їй велике майбутнє: Кароліна надзвичайно завзята і енергійна. На початку роману читач традиційно очікує, що по прибутті до столиці головна героїня розгубиться, а то й утратить віру в себе, однак Кароліна з першої хвилини вражає своєю цілеспрямованістю і певною «діловою хваткою». Вона постійно шукає ідеї і шанси для себе, хоча й не пнеться одразу до захмарних висот. В одному з інтерв’ю сама авторка схарактеризувала її так: «Мені подобається в ній здатність вчитися. Вона мало читає (у неї в дитинстві не було книжок), але від людей вона переймає досвід. Вона миттєво може скопіювати якісь людські життєві особливості».
Надається до трактування образу головної героїні і назва роману, яка набуває символічного звучання. Купальниця – це квітка кулястої форми: «Пелюстки утворюють квітку оригінальної, майже замкнутої, кулястої форми. Справжні пелюстки – всередині. Купальниця – чудовий притулок на час негоди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись усередину». І, як зазначила сама Галина Вдовиченко у своєму інтерв’ю : «Квітка-героїня» закрита й нікого до себе в душу не пускає».
Образи брата Роберта та його сім’ї – дружини Марини та двох дочок – займають у творі другорядне місце, хоча частину часу Кароліна живе у них удома. Їхні характери рівні, можна навіть сказати, статичні, і автор не фокусує на них зайвої уваги. Кароліна легко вписується в їхню родину, без жодних суперечок чи непорозумінь. І брат, і його дружина ставляться до Кароліни надзвичайно доброзичливо. Марина сидить удома в декретній відпустці, доглядає дітей, поява нового пожильця в їхньому сімейному гніздечку не викликає в неї жодних заперечень чи бодай тіні невдоволення. Роберт – уважний до сім’ї і сестри, головний порадник Кароліни, завжди готовий прийти на допомогу. Тема входження до нової сім’ї залишається нерозкритою, ба навіть непорушеною: «Кароліні комфортно в новій сім’ї… до неї ставляться з симпатією, вона зауважила б щонайменшу фальш, але ніхто не фальшивить, не напускає на себе вимушеної доброзичливості, навіть батьки Марини».
Образи Павла Панча та Олега Шехова знов відсилають читача до Драйзерівської «Сестри Керрі», і тут уже на язика так і проситься слово «плагіат». Важко не впізнати в Павлові Панчі Чарльза Друе – рудоволосий добре доглянутий молодий чоловік, із яким Кароліна Кужвій знайомиться не де-небудь, а в поїзді на шляху до Чикаго… пробачте, до Києва. Однак подальший розвиток їхніх стосунків зображено на диво зібгано, описано хіба першу зустріч та його останні невдалі слова. Образ Павла Панча прописано ще гірше, ніж Роберта та його сім’ї, він з’являється епізодично і стає навіть незрозумілим, з якою метою автор вводить цього персонажа. Риси характеру Павла Панча важко прослідкувати і, загалом, він видається чудовим молодим чоловіком аж до несподіваної сцени в нього вдома, коли Кароліна пориває з ним стосунки. В цій сцені раптом згадуються всі попередні непоштиві закиди з його боку, які Кароліна терпіла зціпивши зуби і про які ні словом не згадувалось перед тим. Такий прийом з боку автора виглядає недоречно і більш за все нагадує невдалу недостатньо майстерну спробу швидко згорнути зайву лінію твору.
Образ Олега Шехова так само швидко буде ідентифікований прихильниками Теодора Драйзера. Одружений чоловік років сорока, успішний, його притягує молодість і свіжість Кароліни – той самий Драйзерівський Герствуд, от тільки познайомилися вони з Кароліною через інших людей, але те не так важливо. Образ Олега Шехова розкрито куди краще і старанніше, ніж образ Павла Панча, хоча початок його закоханості теж не отримав доцільного, плавного розвитку. Як неоковирно закінчилася лінія стосунків Павла і Кароліни, так само неоковирно починається любовна лінія головної героїні і Олега Шехова. Вона раптом виявляється закоханою одразу в двох, хоча до того про її почуття до Олега немає жодного натяку. Залишається незрозумілим, чи вона справді закохана в нього, чи сама себе дурить. До ще більшої плутанини спричиняються епізоди від особи Олега, в яких він ловить на собі захоплені погляди Кароліни, і між ними не раз спалахують іскри.
З’ясування стосунків Олега з дружиною відбувається без будь-якого конфлікту: вона випадково дізнається про закоханість чоловіка і тут виявляється, що вона сама давно кохає іншого і чекає від нього дитину, хоча багато років не могла завагітніти. Більше того, Зоя допомагає щасливим закоханим з житлом на новому місці. Тут знову простежуються казкові елементи: ніхто не залишився ображеним, головна героїня «не впала обличчям у бруд» перед шляхетним сімейством брата, отримала «благословення» від колишньої свого обранця (Драйзерівській Керрі пощастило куди менше), і по завершенню першої частини маємо життєствердний хеппі-енд.
Слідуючи за сюжетом американського класика, Галина Вдовиченко відправляє Кароліну разом із Олегом до іншого мегаполісу – наразі це Львів. У подальшій розповіді місто займає неабияке місце: Кароліна з Олегом нерідко гуляють по львівських вулицях, описуються архітектурні деталі, цікаві місцинки Львова. Нарешті ми бачимо місто в романі про дівчину, яка приїхала з провінції шукати щастя саме у великому місті. Атмосфера Києва, натомість, залишилися поза увагою – не враховуючи хіба що першого дня Кароліни у столиці. Авторові вдалося ненав’язливо вплести в сюжет короткі відомості з архітектурної історії Львова: сусід Сашуня розповідає Кароліні й Олегу про минуле навколишніх будинків, які він фотографує.
У другій частині роману дія нарешті пожвавлюється, вимальовується коло проблем: згадувана вже запустіла Висіч, на яку закриває очі держава, нечесний працедавець Олега, який користується послугами фахівців, беручи їх на випробувальний термін, а потім не виплачує зарплатні, рейдерські захоплення фірм. Основний конфлікт, знову ж таки, узято з «Сестри Керрі» Драйзера – Олег не може знайти роботу, Кароліні доводиться забезпечувати обох і поступово вони впадають у злидні. І – звичайно, куди ж без цього? – Кароліна починає грати в театрі. Власне, ще від зустрічі з Павлом Панчем сюжет роману стає передбачуваним, і читач наперед знає, що Олег Шехов не знайде роботи, що Кароліна гратиме у театрі, що поступово зникатиме її інтерес до цього чоловіка, вони не знаходитимуть спільних тем для розмов. Залишається тільки вчитуватись у дрібні відступи від відомого сюжету на кшталт опису Львова або недовготривалої роботи Кароліни нянькою в багатій родині.
Певним чином виправдати несамостійність сюжету міг би блискучий стиль, але і його впізнаєш радше за недоліками, ніж за перевагами. У романі практично відсутні розлогі описи, що могло б надати творові динамічності, однак у центрі уваги постійно перебувають роздуми Кароліни. Поряд із відсутністю описів так само мало в романі діалогів, і подекуди їх не вистачає за зайвою деталізацією дій персонажів: «Слово по слову – і Кароліна почала бавитись голосом, тоді підключила жести, випросталась – і нумо сценки розігрувати. Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвилин – веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло?». Діалоги слугували б чудовим засобом до розкриття характерів героїв, могли б оживити описані ситуації. Натомість складається враження, ніби роман написано нашвидкуруч і залишається загальне враження його недоопрацьованості.
Зрештою, можна було б сміливо віддати новому роману Галини Вдовиченко нішу «легкої прози для приємного проведення дозвілля». Однак відверті запозичення і постійні відсилання до Драйзера (надто незграбні, щоб назвати їх ремінісценціями) мимохіть підвищують планку і спонукають до порівняння, від якого «Купальниця» зовсім не виграє. Авторові варто було створити власний, цілком самостійний сюжет, адже спроба дорівнятися до американського класика виявилася невдалою. По прочитанні твору скидається на те, що автор просто прилаштувала до українських реалій сюжет знаменитої книги, не вельми дбаючи про його новизну. З іншого боку, вже згадуване спрощення ідеї, відкидання на бік численних ліній і конфліктів.
Як підсумок можна навести слова із самого роману «Купальниця», якими Кароліна Кужвій непоштиво охрестила ту ж таки «Сестру Керрі»: «Книжки старіють і вмирають, як усі живі творіння, мало кому судиться пережити ровесників і опинитись поміж довгожителів».