31 червня

Зізнаюся, що перша моя асоціація з «31 червня» - це радянський мюзикл-фентезі із піснями на музику тепер уже сторічного Олександра Зацепіна. Сама історія про принцесу Мелісенту та подорожі у часі на тлі дешевих декорацій і простеньких костюмів типу епохи Середньовіччя не зачіпала. Тим більше, що сценаристи суттєво змінили сюжет, спростивши його та зробивши більш серйозним. Сам же Прістлі створив скоріше пародію на серйозний жанр та на щирість почуттів. Це особливо помітно, коли всередині книги Сем раптом зізнається собі, що вже не памʼятає, як виглядає принцеса, в яку він закоханий, а наприкінці книги принцеса поспішає одружитися із Семом, доки до її замку не приїхала чарівниця, якій Сем впав в око. Доволі кумедно виглядає перше бажання Сема, коли він опинився в епоху середніх віків: він бажає не побачити свою кохану, а добряче попоїсти, що із задоволенням і робить. Плюс багато гумору та абсурду в діалогах, зокрема на тему випивки.
Перед нами два часові виміри - 12 століття та 21-е. Чарівне королівство Перадор десь у Британії, яке існує за часів Артура і Мерліна. Принцеса Мелісента, що шукає собі коханого. І паралельно майбутнє для автора, художник Сем, який має створити образ жінки у панчохах і випадково бачить у дзеркалі Мелісенту. Звісно, що, побачивши одне одного декілька хвилин, вік і вона закохалися та хочуть бути разом. Але на заваді часова відстань, яку обіцяє подолати злий маг в обмін на прикрасу, яку носить Мелісента. Спершу його задум полягає в тому, щоб розвести молодих у часі - Сема він затягує в Середньовіччя, а принцесу - у майбутнє. На заваді стає дядько мага, який несе добро і випереджає свого небожа на крок. Головні герої, та й другорядні, подорожують у часі; двох сучасних героїв злий маг перетворив на Червоного лицаря і Дракона, і саме їх має перемогти Сем, щоб одружитися із Мелісентою. Однак ці дива вчасно викриваються, і Сем, попри спроби злого мага та його спільниці леді Нінет, здобуває перемогу та одружується із принцесою. Спершу Прістлі натякає, що герої минулого мають у майбутньому зовні схожих персонажів, зокрема леді Нінет дуже схожа на колегу Сема. Та й у фільмі ця ідея обігрується вдало. Однак у художньому творі поступово ця задумка нівелюється, коли письменник став перетягувати другорядних персонажів у Середньовіччя, напевно, він і сам уже забув, що мав намір створювати двійників. Тоді який сенс це робити? Так само я не зрозуміла, для чого було відправляти Сема, Мелісенту, злого і доброго магів та леді Нінет у 1961-й рік? Ще й вставлено епізод про бійку Сема та його перебування у відділку, з якого його на машині забирають Мелісента і добрий маг. Це було більше схоже на постмодерний театр абсурду. Та й взагалі повість починалася доволі романтично, а в кінці склалося враження, що письменника стало заносити на якусь нісенітницю - наприклад, перетворення леді Нінет на гуску. І що сталося із прикрасою Мерліна, яку віддала злому магу Мелісента? Ця лінія теж недоопрацьована. Якщо чесно, то повість мені чимось нагадала «Імʼя троянди» Умберто Еко та типові постмодерні твори, де форма домінує над змістом. Одним словом, я очікувала від книги значно більшого.