Анатомія громадської думки

Отож, перед нами роман-судова драма  про те, як натовп намагається судити генія за законами побутової логіки. Саме тому, перше, що вражає - це сам суд. Це ж чистий прообраз сучасного цькування (щоправда наразі це відбувається в Фейсбуці чи інших соц-мережах). Полтавці зібралися не шукати правду, вони прийшли за видовищем. Їм байдуже на Марусю, їм хочеться крові, пліток і відчуття власної праведності на тлі чужого гріха. Костенко блискуче ілюструє анатомію «громадської думки»: як легко вчорашню улюбленицю, чиї пісні співали всім селом, сьогодні всією кагалою розпинати, бо вона не вписалася в їхній шаблон.
Маруся на цьому суді - це втілення гідності. Поки свідки, особливо Бобренчиха, виливають тони бруду, вона мовчить і це мовчання лунає голосніше за всі звинувачення. Це позиція людини, яка розуміє: виправдовуватися перед тими, хто не здатен чути серцем, - принизливо.

Інший цікавий момент: мотиви вчинків Гриця. Ми звикли таврувати його як зрадника, але давайте глянемо глибше. Гриць Бобренко - це трагедія пересічної людини, яка мала нещастя закохатися в океан. Він хотів хату, піч і тишу, він хотів борщу і спокою. А Маруся - це стихія, це вогонь, це висока напруга. Його зрада з Галею Вишняківною - це не стільки пошук багатства, скільки втеча в безпечну, зрозумілу «нормальність». Гриць не витримав масштабу Марусиної душі. Він злякався і його смерть - це, по суті, наслідок нездатності жити на тій висоті, яку вимагало це кохання. Він вибрав "земне" (Галю), але задихнувся без "небесного" (Марусі), бо ж «нерівня душ — це гірше, ніж майна».

Своєріною є і друга частина роману: проща з мандрівним дяком. Маруся йде спаленою Україною і ми бачимо, як її особистий біль розчиняється в болю національному. Це вже не історія про отруєного коханця. Це історія про отруєну, розтерзану землю. Костенко майстерно проводить паралель: Маруся втратила коханого, Україна втрачає себе в Руїні.