Сьогоднішня моя розповідь про роман канадського письменника Майкла Ондатже «Англійський пацієнт», який вийшов у Видавництві "КСД" в перекладі Єлени Даскал. Роман дуже відомий і розрекламований, він нагороджений Букерівською премією та найвищою літературною відзнакою Канади, а на обкладинці українського видання красується позначка «Найкраща книжка за 50 років». Окрім цього роман був екранізований і отримав аж дев’ять «Оскарів» від Американської кіноакадемії. Мабуть, все це вкупі й підштовхнуло мене купити у свій час цю книжку. Я розуміла, що твір про війну і чекати від нього чогось легкого і приємного не варта, але навіть уявити собі не могла, наскільки важко він мені буде читатися.
Дія роману відбувається влітку 1945 року в Італії. У напівзруйнованій війною віллі Сан-Джироламо в Тоскані опиняються четверо людей. Вони всі дуже різні за віком, статтю, статусом, національністю. Їх поява на цій віллі теж має різні причини. Та, проте, вони співіснують і це співіснування має вагомий вплив на кожного з них. Тож подивімось на цих персонажів. Девід Караваджо - чоловік середнього віку, канадець, колишній злодій, а тепер герой війни. Йому довелося пройти через тортури і тепер він має фізичні вади, тому морфій - його основне рятувальне коло в повоєнному житті. Другий персонаж - молодий індус на прізвисько Кіп. Йому двадцять шість років і він всю війну прослужив сапером, спочатку у Британії, куди був призваний з рідного Пенджабу на початку війни, а потім і на Апеннінах. У Кіпа феноменальний талант у розмінуванні найскладніших вибухових механізмів і тонке чуття у всіх сферах життя. Третім учасником цієї компанії є обгорілий до кісток чоловік, який не пам’ятає хто він (а може вдає, що не пам’ятає) і якого всі називають Англійський пацієнт, адже за всіма ознаками вважають його англійцем. Він потерпів авіакатастрофу над африканською пустелею, але, не без допомоги місцевих шаманів і цілителів, йому вдалося вижити. А далі Англійський пацієнт опиняється у військовому шпиталі в Італії, де знайомиться з медсестрою на ім'я Хана. Саме вона стає його ангелом-охоронцем. Тож єдиною жінкою цього дивного товариства є Хана - двадцятирічна канадійка, яка зовсім юною потрапила на війну. Ці два роки в госпіталях, поряд зі смертю, страхом і болем, кардинально змінили дівчину. І от взаємоіснування цих чотирьох людей, їх емоції, роздуми та рефлексії і складають основу роману.
Я пробиралася крізь текст цього роману, як крізь непролазні нетрі. Наче ідеш у повній темряві і періодично спалахують блискавки. В цей час ти щось бачиш і намагаєшся зафіксувати всі орієнтири, але потім знов западає темрява і втрачається те, за що тільки-но пробував зачепитися. І так впродовж всього читання. А ще мені це виглядало, як клапті текстів, хаотично зібраних докупи. Наче хтось писав на окремих листках, потім подув вітру порозкидав їх, а далі ці листки зібрали, як могли і порядок тексту змінився до невпізнаності. Тому розповідь вийшла рвана і непослідовна.
Але навіть не це було найскладнішим у читанні. За життя мені приходилось читати і не такі складні тексти. Значно більше мене дратувала абсолютно нелогічна поведінка персонажів. Жоден з них не видався мені реальним, дії якого можна було б сприйняти і повірити йому. У їх вчинках та словах була лише якась алюзія на певні речі, що зображають людські цінності та пріоритети. Та докупи воно все разом ніяк не в‘язалося.
За життя мені довелося прочитати не одну сотню книг. Були серед них досить складні, були не зовсім у моєму смаку за жанром, були просто дурні і нікчемні. Але ця книжка не підходить під жодне з цих визначень. Вона не принесла мені ні приємного читання, ні нових знань, ані глибоких емоцій. Вона мене просто дратувала. Я не знаю, що знайшли у ній люди, які удостоїли книжку стількома нагородами та титулами. Можливо вони побачили в романі щось значно глибше, те, що мені не дано було побачити. Я з повагою ставлюся до їх думки і вибору. Але хочу бути чесною і тому ніяк не можу висловити схвальну думку про цей твір чи рекомендувати його широкому загалу.
Кажуть, що екранізація «Англійського пацієнта» значно краща аніж сам роман. Цілком ймовірно. Але зараз у мене не виникає жодного бажання дивитися цей фільм. Хоч можливо згодом я зроблю такий експеримент.
Єдине, що я винесла після читання роману «Англійський пацієнт», то це чергове підтвердження того, що війна - це страшно і огидно. Вона ламає людські долі, травмує тіло і психіку. Але, на жаль, я вже знаю про це не з книжок.