Бізнес по-українські в буремні 90-і

Це не книга, це машина часу в наші «буремні 90-ті». Але не в ті пафосні, що показують у серіалах про бандюків на чорних джипах, а в ті реальні: брудні, абсурдні, прокурені і смішні до кольок. Жадан тут виписав справжню енциклопедію українського «дикого капіталізму». Сама назва - це вже стьоб вищого ґатунку. Яка там «демократична молодь»? Це збірник історій про вчорашніх комсомольців, дрібних бариг, студентів і мрійників, які раптом опинилися на руїнах совка і намагаються будувати нове життя.
Оповідання «Власник найкращого клубу для геїв» - це, мабуть, найсмішніше, що я читав у сучасній укрліт. Я ржав в голос,вибачте, інакше не скажеш. Це ж треба так точно описати цей наш вічний «бізнес по-українськи»: коли хлопці намагаються відкрити модний європейський заклад у забитому Харкові, не маючи ні грошей, ні поняття, як це працює, а маючи тільки голий ентузіазм і купу боргів. Це історія про те, як ми всі тоді намагалися «йти в Європу», не витягуючи ніг із болота.
Жадан - майстер любити своїх персонажів, навіть якщо вони повні придурки. Його герої - Сан Саничі, Гоги та інші — це люди, які постійно щось мутять, прогорають, отримують по голові, але встають і йдуть далі. У цьому є якась дика привабливість. Вони зворушливі у своїй наївності і жорстокі у своїй жадобі до життя.
А ще подобпється мова Жадана, бо вона як розмова з п’яним, але дуже розумним другом на кухні о третій ночі. Він говорить про складні речі просто, з матюками, з ліричними відступами про небо над Харковом і з таким гумором, що животи болять.
«Гімн» треба читати, щоб зрозуміти, звідки взялася сучасна Україна. Це про «первинне накопичення капіталу», про те, як гартувалася сталь і нерви нашого покоління. Це не про політику, це про життя без прикрас, жорстко, весело і дуже талановито.