Bonjour, печале!

Це літо на Лазуровому березі. Це свобода, яка здається природною, як повітря. Це батько, який більше схожий на веселого співучасника, ніж на опікуна. І оповідачка з розумом набагато дорослішим, ніж хоче здаватися. Усе нібито просто. Саган пише сухо, якби не іронія, іноді зовсім легка, текст міг би видатися надто стриманим. У центрі роману — не зовнішні події, а тонкі психологічні зсуви. Маніпуляція, яка стає саморуйнуванням. Вина, що приходить пізно. Саган не моралізує, вона дозволяє своїм персонажам бути неправими — і залишатися живими. У контексті французької літератури 1950-х роман виглядає як поворот  від гучних післявоєнних голосів до камерного звучання. Спочатку здається — просто історія літа. Потім — історія дорослішання. А зрештою — історія безповоротної втрати певної внутрішньої легкості, яку героїня сама ж і знищує. Не з ненависті, а з наївної віри, що свобода важливіша за щастя.