"Сибірські новели" Антоненка-Давидовича - це живі артефакти із правдою про стероризовані у ХХ ст. український та інші народи, із реалістичним відтворенням їхнього життя, ще й з філософським осмисленням чисельних жорстокостей, що становили всю сутність радянської тоталітарної держави.

Збірку новел Антоненко-Давидович починав писати у часи "застою", коли неможливим був факт її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про "щасливе майбутнє", а матеріал збирався в "захалявний" зшиток під час "сибірських поневірянь" письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла.
І страшно уявити, що будь-яка випадковість могла б позбавити українських читачів достовірності в зображенні життя за колючим дротом.

Прозаїк свідомо писав у "шухляду", твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвічизників. Не заради всезагально визнання, а заради того, аби була почута правда. Він виношував сюжети своїх творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими, так і писав: "Я вам з того світу серцем усміхнусь..." Увесь цикл сибірських новел вперше побачив світ вже після смерті автора.

Хоча й дещо некоректно видається говорити тут про естетичну насолоду, яку дають "Сибірські новели", але це справді так, бо написані вони не лише правдиво, а й майстерно. Попри сувору дійсність табірної теми, прозаїк подає свої новели із досить гострим сатиричним поглядом на життя і з чималою дозою іронії, скепсису та гумору.

Та все ж таки найціннішим у новелах є те, що вони спонукають до глибоких роздумів та задають питання: як таке могло статися у ХХ ст.та чому винуватці жорстоких масштабних злочинів не понесли покарання? Теперішня дійсність дає нам відповіді: безкарність за геноцид народів у минулому створює нові злочини сьогодні.

Відроджуймо призабуті українські імена, таких недооціненних постатей як Антоненко-Давидович, які свято вірили у перемогу правди та справедливості.