Час замислитись: так кого ми виховуємо ?

«Федько-халамидник» - це не просто повчальна історія про бешкетника, це жорстка соціальна притча про природу гідності та ницість конформізму. Це текст, який вчить розрізняти справжнє «я» та соціальну маску.

Федько - це стихія, він руйнує спокій, б'ється, дражнить, ламає. Але за цим фасадом «хулігана» ховається єдиний персонаж твору, який має чіткий моральний стрижень. Він ніколи не бреше, він бере провину на себе, він не скаржиться, коли його карають. Його «халамидництво» - це форма протесту вільної натури проти тісних рамок міщанського світу. Він - архетип українського бунтаря: незручного, різкого, але кришталево чесного.
Справжній антагоніст тут не батько з ременем, а «ідеальний хлопчик» Толя. Винниченко геніально виписує тип майбутнього пристосуванця і кар’єриста. Толя чистий, слухняний і «делікатний», але його нутро гниле. Він провокує Федька на ризик, спостерігає за небезпекою з безпечної відстані, а коли стається біда, зраджує свого рятівника. Толя - це уособлення пасивного зла, яке діє чужими руками і завжди виходить сухим із води.
Смерть Федька - це не нещасний випадок, це жертвопринесення. Він помирає не від застуди, а від несправедливості. Його вбиває брехня Толі, яку підхоплюють дорослі. Батьки карають героя за правду, а боягуза нагороджують за підлість. І найогидніше у цьому всьому фінал : поки Федька ховають, Толя забирає його чижика і байдуже грається ним. Ця сцена показує, що у світі, де цінується лише зовнішня благопристойність, перемагають «толі». Вони виживають, їдять, розмножуються і керують, поки «федьки» гинуть, рятуючи їхні нікчемні життя.

Винниченко залишає нас із питанням: кого ми виховуємо? Зручних виконавців чи людей із хребтом? Бо часто саме той, кого називають «халамидником», виявляється єдиним, хто здатен на  справжній вчинок.