Добровільно зникнути і - стати злом

«Гіпотеза зла» - це пряме, але ще більш безжальне продовження «Нашіптувача». Якщо в першій книзі Донато Каррізі препарував ідею вірусного, делегованого зла, то тут він замахується на значно масштабніший соціальний конструкт. Він бере один із найзагадковіших феноменів сучасного суспільства - добровільне зникнення людей - і перетворює його на фундамент для тотального кримінологічного жаху.

Ми живемо в епоху тотального цифрового контролю: камери, геолокації, соцмережі, банківські транзакції. У такій системі зникнути безслідно - це майже неможливе завдання. Але Каррізі створює концепт «Лімбу» - сліпої зони соціуму, куди люди йдуть добровільно. Вони стирають свою особистість, обривають усі зв'язки і розчиняються в небутті. Здавалося б, це акт найвищої свободи або втечі від системи.
Але що відбувається, коли ці «привиди», яких система давно списала в архів і оплакала, раптом починають повертатися? І повертаються вони не для того, щоб покаятися, а для того, щоб жорстоко, безмотивовано вбивати. Як шукати вбивцю, який офіційно не існує? У нього немає ані мотиву, ані соціальних зв'язків, ані цифрового сліду. Він - порожнеча з ножем.
Головна героїня Міла Васкес у цій частині сягає дна своєї психологічної деформації. Після подій «Нашіптувача» вона фізично і ментально відгороджується від світу живих. Вона добровільно ховає себе у відділі зниклих безвісти, тому самому «Лімбі», перетворюючи свій кабінет на мавзолей із тисячами фотографій тих, кого більше немає.
Каррізі фантастично прописує її стан: Міла страждає на алекситимію (нездатність розпізнавати та виражати власні емоції) і змушена завдавати собі фізичного болю, щоб відчувати хоч щось, окрім глухої порожнечі. Її взаємодія зі злочинами - це взаємодія абсолютно зламаної людини із системою, яка її зламала. Вона здатна зрозуміти цих «поверненців» саме тому, що сама однією ногою постійно стоїть у їхній темряві. А чи здатні зрозуміти їх ви?