Дорога в небо

Доволі цікава збірка творів житомирського письменника Миколи Синицького. Тут є і поезія, і коротка проза. Автор - людина віруюча, тому приблизно третина творів так чи інакше повʼязана з оспівуванням любові до Бога, вшануванням християнських традицій. Мене це зачепило, хоча я не дотримуюся релігійних канонів, проте поважаю віруючих людей, які мають свої переконання та є людьми чесними і порядними - знаю особисто таких чимало.

Микола Синицький з величезною любовʼю пише про рідний край, називає його краєм калини та азалії. Азалія (рододендрон) - унікальна квітка, яка росте в Житомирській області, напевно, в Україні більше ніде. Поет пише про річки, рідне село, неймовірну природу. Є у збірці і вірші - посвяти, зокрема рідній сестрі. Є й гімн митникам, з нотами. Я, на жаль, не в курсі, чи це авторська імпровізація, чи реально митники співають гімн на слова житомирського поета. Але якщо є ноти та вказано автора музики, цілком ймовірно, що така пісня десь звучить.
А ще мені надзвичайно сподобалися навіть не афоризми, які теж присутні у збірці, а вірші у прозі. Це філософські міркування автора про наше буття. Зокрема вірш «Ворон». Це лише один великий абзац, але скільки тут глибини! Головний герой міркує, скільки живуть ворони. Нібито декілька століть. І за цей час вони встигли побачити багато хорошого і, на жаль, поганого. А чому тоді вони чорні? Напевно тому, що якраз і бачили зло, від такої кількості зла вони й почорніли. А ще ворони кричать. Це ж вони щось хочуть сказати людям. Але що? 
Тут читається, знову ж таки, релігійне підґрунтя. Ворони хочуть попередити нас, що треба жити чесно і не чинити зла. Але ми їх не чуємо і продовжуємо грішити.