Книга не проста, відразу кажу. І викликає суміш депресії, туги та втоми. Депресії від усієї описаної ситуації, яку ніхто не контролює та на яку вплинути також неможливо; туги від відчуття, що, як раніше, спокійно та безтурботно, вже не буде, і втоми від того, що таких історій в масштабі мільйонної країни кожен з нас знає чимало.
Про що взагалі книга? Я думаю, про кожного з нас. Кожен з нас трішки Толя - непристосований для багатьох справ та задач, що лежать поза колом його інтересів. Кожен з нас трішки Поліна та Іруся, і відчуває себе спустошеним всередині; і трішки Григорівна. Але цей персонаж виявився підступніше, ніж здавалося до останніх сторінок. Кожен з нас трішки Ліда - яка звикла піклуватися про всіх навколо, але на чужині плаче за своїми тюльпанами, і трішки Анатолій Степанович, якому дача та ставок важливіші за усі блага.
Книга швидше як документальне свідчення про черговий період випробувань українського суспільства.
Книга не надає відповіді на численні проблеми особистісного, морального, емоційного, етичного, психологічного та духовного рівнів українців, вимушених покинути рідні домівки. Вона їх оголює та часом доводить до абсурду. Навіщо? Щоб не були ми як Григорівна та інші.
Але ідеальних серед нас, як відомо, немає. Тому і персонажі такі складні вийшли, бо написані з реальних людей.
А от до чого тут драбина - не скажу...
Скажу лише, що це символ того, що є майже в кожного з нас в різному вигляді. В когось це гаджети, в інших - комп'ютерні ігри, от у Анатолія Стпановича драбиною став пінбол, а в мене - книги.