Як же так сильно можна любити свою Батьківщину, щоб найбільше жадати на її землях війни.

Спершу може здатися, що за такими твердженнями сербський письменник й дисидент Драґослав Михаїлович ідеалізує війну. Та у романі "Коли цвіли гарбузи" автор і не намагався оспівувати оди боротьбі за свободу, ні вищим ідеалам, ані героїзму чи пожертвам. Чогось суто політичного в романі нічого й немає. Все що в центрі уваги - це особиста драма головного героя.

Але ж як гостро виступає політичний контекст повоєнної Югославії, котрий спричинив ту драму. Звичайні маленькі люди жили своїм життям, але вимушені були терпіти наслідки амбітних рішень великих правителів. Читач побачить як Михаїлович розвінчує міф про гуманність югославської моделі соціалізму і так невимушено привідкриє завісу правди про комуністичний режим Югославії правління диктатора Тіто. Навколо цього історичного моменту будується глибший пласт роману, політика відходить на задній план, але ж розуміємо як вона впливає на долю окремої родини, цілого народу.

Люба Сретенович - головний герой роману. Та зрештою він зовсім і не герой, такий собі жевжик - белградський "механічний апельсин", чемпіон із боксу. Жорстока сімейна трагедія, а згодом помста виштовхають Люба далеко за межі країни. Втеча як самозахист, або радше порятунок результатом якого стає втрата Батьківщини.

Люба болісно переживатиме розлуку із Сербією. Власне Сербією, якої на політичній мапі тогочасної повоєнної Європи й не було. Була Югославія. Смуток та ностальгія за Батьківщиною головного героя настільки сильні, що єдиною можливістю стати потрібним для неї - це сподіватися на війну.

"Ні, я не повернуся" - перші слова книги, і "надіятися на війну" - останні. Оце зумисно викладене автором протиріччя, замикає коло, змінюючи зміст у самому кінці. Остання фраза як пророчо жахливе застереження (книга вийшла друком 1968 року). А вже трохи більш як через двадцять років на балканських землях розгорнеться війна.