Два роздуті гіперего

У п'ятій книзі Колфер робить те, що давно напрошувалося. Якщо ти довго вважаєш себе найрозумнішим чуваком у кімнаті, рано чи пізно в цю кімнату зайде хтось, хто втре тобі носа. І у «Втраченій колонії» Артеміс нарешті стикається зі своїм абсолютним віддзеркаленням - дванадцятирічною геніальною дівчинкою Мінервою Парадізо. Оце реально крутий психологічний спаринг, коли дві роздуті підліткові гіперего намагаються переграти одне одного, а на кону, як завжди, доля цілої цивілізації.

Найбільш мене приваблює в даному контексті те, як автор грається з суспільними процесами і часом. Згадаймо: усі ці ельфи та гноми колись просто спустилися під землю, щоб не воювати. А от демони - восьма родина чарівного народу - обрали максимально радикальний шлях. Вони буквально вирвали свій острів із нашого простору-часу і закрилися в часовому лімбі. Це ж ідеальна метафора глухої, агресивної ізоляції! Вони штучно зупинили для себе історичний процес. Але, як вчить будь-яка історія, тотальний ізоляціонізм завжди закінчується катастрофою. Їхнє часове закляття починає давати збій, і розгублених демонів хаотично викидає в наш сучасний світ.
Один із них - такий собі Бісик або №1. Парадокс у тому, що він належить до найагресивнішого виду, але сам є абсолютним пацифістом і могутнім магом. І от за ним починається дике полювання. Мінерва хоче впіймати його заради наукового тріумфу і нобелівки, а Артеміс із Голлі розуміють: якщо острів демонів безконтрольно матеріалізується на Землі, почнеться глобальна м'ясорубка.

Тут повно часових парадоксів і дуже складних моральних виборів. Артемісу доводиться не просто прораховувати ходи, а вперше по-справжньому жертвувати собою заради порятунку виду, який століттями маринувався у власній ненависті до людства. Фінал взагалі зносить дах бо... Але без спойлерів, друзі.