Для українців останніми часами нагадування про трагедію Хіросіми відтворювалося не в контексті Другої світової війни або в розумінні політики ядерного  роззброєння, як зазвичай це асоціюється у світі, для нас - це асоціації із Чорнобильською катастрофою. Але Хіросіма - це не просто термін, від якого виникає згадка про ядерний вибух та радіацію, за ним ще й стоїть історія про те, що довелося пережити Японії, яка програла у Другій світовій.

Читаючи інші книги про Другу світову, просто напрошується саме бажання порівняти як японське та німецьке суспільства спокутують власну провину за злочини, скоєні ними у війні. І якщо літератури про німецький досвід є чимало, то про японський мені доводиться читати вперше. Атака на військову базу США - Перл-Гарбор, різанина в Нанкіні, масові зґвалтування представниками японської армії - всі ці злочини завершили ядерними ударами американців по Хіросімі та Наґасакі. Тому й усі постраждалі жителі Хіросіми та Наґасакі - ідентично також жертви Другої світової війни. Вже після війни Японія під пильним оком США вибудовувала впродовж десятиліть демократію. Тому й питання провини і відповідальності видаються вторинними, коли в репортажах Джона Герсі дізнаєшся що ж відбувається з тілом людини, яке уражене променевою хворобою, коли моментально згоряє шкіра, про те як же це страшно стати свідком масових миттєвих смертей і шукати серед тих завалів тіл своїх рідних.

Джон Герсі своїми дослідженнями показав ядерний вибух очима свідків, а його книга "Хіросіма" - це можливісь побачити історію людства, через розповіді окремих постраждалих людей.