Естетика стійкості

Знаєте, є книги, які пахнуть типографською фарбою, а є ті, що, здається, фізично пахнуть живицею, хвоїм димом і холодним карпатським вітром. «Ялівець» Дмитра Павличка - саме така.
Це читання не для розваги чи вбивання часу в метро. Це, мабуть, найбільш «чоловіча» і найбільш стоїчна збірка поета. Чому ялівець? Бо це рослина, яка вгризається корінням у каміння, виживає там, де інші сохнуть, і залишається зеленою під снігом. Це ідеальна метафора самого Павличка в його зрілі роки. Тут вражає не емоційний вибух, як у ранній ліриці, а шляхетна стриманість форми. Його сонети - це наче викарбувані на міді гравюри. Ви помічали, як він поводиться зі словом? Він не розкидається ним, він його важить на аптечних терезах. Кожен рядок тут пружний, натягнутий, як тятива. Читаєш  і відчуваєш цю дисципліну розуму, цю неймовірну культуру віршування, якої нам сьогодні так бракує в потоці вільного верлібру.
У «Ялівці» багато гіркоти, але це не гіркота поразки, а гіркота ліків. Павличко тут препарує час, історію і власну душу з хірургічною точністю. Тут є біль за Україну, куди ж без його громадянського нерва, але він вже не кричить, а говорить тихим, твердим голосом пророка, який бачив усе.
Особливо чіпляє інтимна лірика. Вона тут тиха, осіння, прозора. Це любов, яка вже не потребує доказів і пристрастей, вона просто є  як повітря. Це вдячність жінці, світу і життю за кожну прожиту мить.

Коли закриваєш цю книгу, залишається дивний післясмак. Ніби ти щойно пив джерельну воду - холодну, аж зуби зводить, але чисту. Це поезія високої проби, яка нагадує: справжня сила не в гучних словах, а в умінні тримати спину рівно, навіть коли навколо штормить. Естетика стійкості - ось про що ця книга для мене.