Фатальне крісло

Гастон Леру запамʼятався нам як автор «Привида опери», хоча в доробку цього французького письменника є чимало детективних історій. Одна з них - «Фатальне крісло». Назвати її класичним детективом важко, адже тут, хоч і є смерті персонажів, але немає людини, яка проводила б розслідування, - ні Пуаро, ні міс Марпл, ні Шерлока Холмса, ні когось їм подібного. Та й чи дійсно перед нами класичне вбивство? Може, це просто магія? Про це читач дізнається по ходу оповіді, не одразу. Загалом же це більше чорна детективна комедія. Що ж це за крісло? І чому воно є фатальним? Уявіть собі Французьку Академію, до складу якої входить рівно сорок осіб, прозваних у народів Безсмертними. Щось на кшталт сучасної української Академії наук, де працюють люди переважно пенсійного віку, дехто на роботі й помирає. Чим таким важливим займається Французька Академія - Леру кепкує з діяльності академіків та з назв їхніх опусів. Бажано туди обиратися, будучи самотнім одинаком та без дітей, краще навіть бути вдівцем. І стати новим членом можна лише після смерті когось. Так ось, помирає один з таких Безсмертних, і його місце має посісти інша людина. Еліфас де Сент-Ельм де Тайбур де ла Нокс, на прізвисько «паризький маг» (але він більше шарлатан та письменник-окультист), написав книгу «Хірургія душі» і був упевнений, що його оберуть академіком. Утім, не сталося як гадалося. Розлючений, він вимовляє прокляття і каже, що лихо станеться з тим, хто сяде в це крісло академіка до нього. Спершу ніхто всерйоз не сприймає цих слів. Але потім Париж занервував, адже три претенденти на крісло гинуть після виголошення урочистої промови. Гинуть у всіх на очах, бо на церемонію виголошення промови збиралося ледь не все місто. І причини їхньої загибелі невідомі, подейкували про особливий аромат, пісню та промені-вбивці. Натомість Еліфас, що виголосив прокляття, безслідно зникає. Крісло ж має хтось посісти. Хто насмілиться це зробити, зважаючи на те, що напередодні промови претенденти отримували загадкового листа? І хто є вбивцею? 
Власне, стиль оповіді теж не дуже схожий на класику, адже автор не використовує готичних прийомів і не тримає читача у стані страху. Ні! Інколи читаєш і регочеш із недолугості академіків та звичайних мешканців французької столиці. А сам текст є ненавʼязливим та ідеальним для одного-двох вільних вечорів чи невеликої подорожі. Наприклад, я читала Леру в поїзді.