Гамлет, принц данський

«Гамлет» — це не трагедія про помсту. І не історія про нерішучість. Це глибоке занурення в саму межу між думкою і дією. Шекспір пише про людину, яка бачить занадто багато і не може з цим нічого вдіяти. Мова «Гамлета» — не засіб спілкування, а поле бою. Персонажі говорять так, ніби не довіряють власним словам. Все сказане розпадається, затуманюється, перетворюється на запитання. І майже кожне з них — без відповіді. Особливо вустами самого Гамлета, який більше слухає себе, ніж когось. Шекспір не просто занурює героя в рефлексію. Тут кожен крок вперед супроводжується тінню сумніву. Дія гальмується думкою. Думка — перевантажена мовою. А мова — майже завжди неспроможна передати правду, бо правда або страшна, або розчаровуюча. Гамлет наче говорить не для того, щоб пояснити, а щоб витримати. Сюжет рухається, як похоронна процесія: повільно, обтяжено, з важкістю. Смерть у цьому творі — не подія, а стан. Вона постійно присутня у фоновому режимі, як щось очікуване, можливо — навіть бажане. І при цьому смерть тут не трагічна. Вона виглядає як природне завершення втоми. «Гамлет» — це також твір про театр, який не лікує. Гамлет намагається використати виставу, щоб викрити правду, але стикається з тим, що навіть мистецтво може не пробити стіну байдужості. Родина, держава, любов, дружба — всі вони виявляються або порожніми, або зрадженими.