Частина друга
Розділ XII
Із настанням дванадцятиріччя Джем став більш замкненим і не таким близьким із сестрою, як раніше. Між ними все частіше виникали сварки. Кел говорила дівчинці, що просто в хлопця настав період дорослішання. Джін подумала, що все рівно літні канікули мають бути гарними. А до приїзду Діла вона буде проводити більше часу із Келпурнією.

Діти вже пішли на канікули, а Діла все не було. Джін отримала від нього листа, в якому він писав про те, що він тепер має нового батька і тепер він має зостатися вдома на все літо. Ділові пощастило з гарним батьком і це не могло не радувати малу Джін, але водночас вона була в розпачі, хоч хлопець і переконував її в листі, що його кохання до неї буде вічним.

Джін була дуже засмучена. Крім того батькові довелося поїхати на пару тижнів через те, що в Бірмінгемі відбувалися «сидячі» страйки. Натовпи, які стояли в очікуванні хліба в містах були все довшими, а фермерські господарства бідніли з кожним днем.

Якось діти були вражені, коли побачили, що на сторінках місцевої газети опублікована карикатура на їхнього тата. На малюнку він був без взуття, його штани були короткими, він сидів за партою і щось писав, а навколо нього стояли жінки легковажного вигляду та реготали з нього.

Настала неділя — день, коли діти мають неодмінно піти в церкву. Аттікус ще не повернувся, тож Кел думала про те, з ким їх туди відправити. А вирішила взяти їх із собою до своєї церкви. Вона мала дещо дивну назву — «Перша покупка». Це була церква методистів негритянського кварталу. Свою назву вона отримала через те, що була побудована за рахунок перших коштів, які заробили визволені раби. Щонеділі сюди приходили молитися темношкірі, а в інші дні білі розважалися іграми в карти.

Коли церковний натовп побачив біля Келпурнії Джін та Джема, то чоловіки зробили крок назад і познімали головні убори, а жінки поскладали руки на животах — це все було знаками поваги. Одна з темношкірих — Лулу — говорила, що не варто було вести сюди дітей світлошкірої раси. Та більше ніхто цю думку не підтримав. Навпаки всі були раді бачити нащадків адвоката, який зважився стати на захист чорношкірого.
Келпурнія поклала кожному з дітей в долоню по власні 10 центів, аби ті зробили потім пожертвування на церкву.

Отець Сайкс перед службою згадав про їхнього батька, привітався з дітьми, а потім зачитував різноманітні об’яви.

Спів людей був тут дещо своєрідним, не звичним для Джін та Джема: рядки повторювалися після зачитування їх одним сміттярем Зібо. Далі священик молився за здоров’я та спасіння хворих та стражденних. Таку молитву вони чули і від свого преподобного, але той, щоправда, якось особливо просив за кількох осіб.
Далі преподобний говорив про гріховність — спиртні напої, азартні ігри та сумнівні жінки. До вух Джін вкотре долинуло, що жінка є грішним та нечистим створінням.

По закінченні проповіді вносилися пожертви. На дно бляшанки опускалися здебільшого 5-10 центів. Потім кошти привселюдно було полічено. Священик мовив, що не вистачає десяти доларів. Кошти повинні були передати Гелен. Вона не могла йти на роботу та мала діток, яких треба чимось годувати, а її чоловіка Тома тримають за ґратами. Потрібну суму таки дозбирали.

Вже перед виходом Кел спинилася, бо з кимось заговорилася. У цей же час діти поспілкувалися із преподобним Сайксом. Дівчинка поставила йому питання стосовно зібраних грошей. Вона не розуміла, чому дружина Тома Робінсона просто не йде працювати на плантацію разом із дітьми. Та священик сказав, що її просто тепер відмовляються брати до себе працювати. Чоловік не встиг договорити, бо Кел вже забрала дітей. Потім вона сама їм все пояснила. Виявилося, що старий Боб Юел звинуватив Тома Робінсона в насильстві над його донькою. Тома заарештували. А його дружині тепер ніхто не погоджується надати роботу.

А ще дітям стало відомо про Кел те, чого вони раніше не знали. Наприклад, вона уміє читати. Тоді як практично всі з церкви — ні. Письменними там були хіба чотири людини. Містер Фінч був трішки молодшим за Кел, але точний день, коли вона народилася, жінці був невідомий, тож вона вирішила, що буде святкувати його під час Різдва. Зібо — Первісток Келпурнії. А він уже мав практично дорослих дітей. Келпурнія росла на території, що находилася посередині між «Пристанню Фінчів» і садибою сім’ї Б’юфорд. Постійно була працівницею або в Б’юфордів, або у Фінчів. А в Мейкомб вона прибула із одруженням Аттікуса.

Читати Келпурнія почала з книжки, яку їй подарував дід Джін та Джема. Вона мала назву «Коментарі». Автор — Блекстоун. Від дідуся діти завжди чули, що у Блекстоуна виходило писати прекрасною мовою. «То через це ти говориш якось по-інакшому», — сказав хлопчик. Та діти розуміли, що з темношкірими Кел не спілкувалася за допомогою літературної мови. Жінка пояснила, що не варто показувати людям всі свої вміння та знання. «Жінкам це особливо не до лиця. Та й взагалі люди рідко коли прихильно ставляться до того, хто володіє більшими знаннями. Вони дратуються від цього. Цим людям не змінитися завдяки тому, що ти говоритимеш з ними красивою правильною мовою. Вони мають самі проходити навчання. А якщо вони цього не хочуть, то не в наших силах це змінити. Тож лишається або мовчати, або розмовляти звичною для них мовою», — завершила Келпурнія. Джін захотіла подивитися на її домівку. Кухарка дала дозвіл. Після відвідин її будинку дітям було дуже радісно. Та вдома їх чекала неприємність — до них завітала тітка Олександра.

Розділ XIII
Тітка практично ніколи просто так не виїздила з «Пристані». Та зараз вона повідомила дітей, що певний проміжок часу буде жити з ними, бо, на її думку, в будинку потрібна жіноча присутність. Першочергово цього потребує Джін, бо дівчинка вже дорослішає.

Діти дещо засмутилися, але з поверненням Аттікуса сум минув. Джін побачила, що присутність тітки в домі є ініціативою її самої, а не батька.

Мейкомбці зустріли Олександру вельми шанобливо та відкрито. Міс Моді приготувала дуже смачний пиріг. Міс Стефані Крофорд заходила до них на гостини й просиджувала там довгий час. Від їхньої сусідки, міс Рейчел, Олександра отримувала запрошення на післяобідню каву. І навіть Натан Редлі одного разу завітав на їхнє подвір’я. З остаточним тітчиним влаштуванням дітям здалося, ніби родичка вже живе тут близько року.

У тому, що Олександра — бездоганна господиня, переконалися всі, хто був на зібранні місіонерського товариства і скуштував її страви. Ще тітка була обрана на посаду члена та секретаря в мейкомбському жіночому клубі. Тітку прийняли за свою місцеві «вершки» суспільства. Але її племінники так не змогли. Вони відчували себе чужими для неї.

Тітку часто відвідувала інші представниці прекрасної половини людства. А якось Олександра організувала знайомство Всевидька з її двоюрідною сестрою Лілі Брук. Тітці було дуже дивно, що вони не знали одна одну раніше. Та Джін не цікавилася своїм родом та ріднею. Одного вечора (певно після розмови із сестрою) Аттікус завітав до дитячої з поясненнями, що їхній появі на світ передувало існування не одного покоління Фінчів. Вони славилися бездоганною вихованістю. Дівчинка розплакалася, бо ставлення батька до них змінилося. Але через певний час все повернулося на свої місця.

Розділ XIV
Виходячи в місто, Джін з Джемом вже були готові до агресивних закидів у свій бік. На них тикали пальцями й називали «його дітьми», звертали увагу загалу на їхню появу. Якось хтось із чоловіків промовив взагалі страшні слова: «Порозпускалися вже зовсім! Ґвалтувати будуть раз поз раз, а наша влада зовсім не реагує!» Пізніше Джін звернулася до батька з питанням про насилля. Дівчинка сказала, що Келпурнія під час походу до церкви відмовилася це пояснювати. Таким чином батькові та тітці Олександрі стало відомо про відвідини дітьми негритянської церкви. Після цього Джін запитала в Аттікуса, чи можна їй трохи погостювати в Келпурнії вдома. Тітка Олександра відразу сказала, що не можна. На цю фразу Джін відказала, що звертається не до неї. Роздратуванню тітки не було меж. А негритянська церква, на її думку, була зовсім неприпустимою. Олександра наполягала, аби брат вигнав Кел. Та адвокат відказав, що не буде цього робити.

Джем як старший, вже розумів, що між Олександрою та Аттікусом не все так просто у відносинах, тож він хотів розтлумачити сестрі все наодинці та наполягти, щоб вона поводилася чемніше. Та нічого хорошого з цієї розмови не вийшло — між братом та сестрою зав’язалася бійка. Ця подія не сховалася від пильних очей батька та тітки.

Ввечері між дітьми таки настало перемир’я. Вони вкладалися відпочивати, коли побачили, що під ліжком Всевидька сховався Діл. Хлопчина набрехав, що новий батько прикував його наручниками у підвалі. Та у нього нібито вийшло якось звідти вибратися, а далі він поїхав на поїзді. Джем відказав, що він повинен розказати про його приїзд батькові. Як тільки Аттікус побачив новоприбулого, то зразу ж пішов повідомити тітку Рейчел, що її племінник у них.

Діл вже був нагодований, коли його тьотя примчала до Фінчів. Вона дала згоду на прохання дітей, щоб він лишився ночувати. Трохи заспокоївшись, всі полягали. Джема поклали спати з Ділом, та посеред ночі він перебрався в ліжко до дівчинки. Вона сказала, аби він їй зізнався, чому насправді утік із дому. Діл сказав, що мама з батьком не помічають його і їх весь час немає вдома. Джін хотіла розтлумачити хлопцеві, що їхній батько теж постійно буває десь у справах, буває навіть, що приходить додому дуже пізно. Та Діл наполягав, що впевнений, що його батькам дійсно краще, коли його немає поряд. Хоч злими їх не можна було назвати, бо вони купували всі його забаганки і в поцілунках та обіймах, ніжних словах від них він не був обділений. Трохи згодом Джін сказала Ділові: «Чого, на твою думку, Страхолюд Редлі, так, як ти, не покинув свій дім?» Діл повільно позіхнув та відвернувся, промовляючи: «Може бути, що він просто не мав, куди втекти…», — промурчав він вже спросоння.

Розділ XV
Потрібна була ціла купа телефонних розмов та ще більше вмовлянь, аби мама таки дала дозвіл Ділові провести літні канікули в Мейкомбі. Діл знову придумав «грандіозну» ідею , яка мала допомогти таки витягти Страхолюда Редлі із будинку без зайвих ризиків — треба тільки накидати лимонних цукерок доріжкою від задніх дверей їхнього будинку до воріт. Хлопець був переконаний, що Редлі буде йти цукерковим шляхом подібно мурахам.

Надвечір до будинку сім’ї Фінч постукали. На порозі разом із шерифом стояли ще якісь чоловіки. Вони сказали, що мають до Аттікуса розмову. Адвокат говорив з ними надворі. Він почув від людей поради стосовно справи з чорношкірим Томом. Вони переконували, що йому необхідно віддати її до іншого округу та берегти себе, бо від братії, що живе в Старому Саремі, варто очікувати помсти. Ці люди, що прийшли, казали, що Томові буде краще сидіти в іншій тюрмі до суду, бо тут він може не дожити до розгляду справи. Аттікус мовив, що, можливо, цьому чоловікові доведеться сісти на електричний стілець, та перед цим всі повинні послухати правду, хоча вона й так всім відома. Цю розмову з дому бачили Олександра та Джем із Джін. Серед людей, що прийшли, вони бачили крамарів, місцевих фермерів, лікаря Рейнольдса та містера Ейвері. Син дуже переживав за батька, тож подався на вулицю та набрехав, ніби йому телефонують.
Коли Адвокат зайшов, то, здавалося, спокійнісінько, зосередився на читанні газети. Джем хвилювався, що з батьком може щось статися. Та той, почувши занепокоєння сина, пояснив, що до них приходили його товариші.

Наступного дня після закінчення недільної школи та перед початком церковної відправи усі повиходили надвір. Навколо Аттікуса зібрався натовп. Шериф, який до цього ні єдиного разу не був помічений у церкві, теж був серед цих людей. Та що там говорити, коли сьогодні тут можна було побачити навіть містера Андервуда — редактора місцевої преси. Аттікус казав доньці, що Том Робінсон буде переведений в мейкомбську тюрму.

Повернувшись додому, Джем взявся за читання журналів про футбол, а Джін з Ділом пішли гуляти до Оленячої луки. Діл пропонував сходити до Страхолюда. Всевидько мовила, що не треба цього робити і розказала про все, що сталося взимку. Діл був вражений.

Із сутінками дітей покликали на вечерю. Вся сім’я неабияк здивувалася, коли Аттікус прийшов у вітальню із довгим електричним шнуром із лампочкою на кінці в руках, і мовив, що йому треба від’їхати. Він мав авто марки «Шевроле» та використовував його дуже рідко, лиш тоді, коли виїздив за місто.

Тітка Олександра вже спала, коли діти домовилися йти до міста в пошуках тата. Звісно ж Діл приєднався до них. Він не ставив непотрібних питань аж до виходу на тротуарну доріжку. В нічному місті діти відшукали приміщення суду. Тут колись була контора Аттікуса, а тепер вона розташована в будинку, де й міський банк. Саме там вони помітили батькову машину.

Та батька вони не бачили. Офіс теж був зачинений. Тоді діти пішли до в’язниці округу. Через заґратоване вікно на другому поверсі був виведений знайомий шнур з лампочкою. Біля входу в конторському кріслі сидів батько. Чоловік, здавалось, поринув у читання. Джін вже майже побігла до татка, але брат не дозволив їй і мовив, що тепер вони можуть йди назад, бо впевнилися, що татові нічого не загрожує. Але вони не стигли піти і спинилися, бо побачили, як до в’язниці неквапом під’їжджають чотири машини, укриті пилом. Помітно було, що Аттікус знав про їхній приїзд заздалегідь. З автомобілів вийшли кілька чоловіків. Усі вони були кремезної статури. Аттікус був нерухомий. Новоприбулі наблизилися до нього і дітям тепер не було видно батька. Вони зрозуміли, що над Томом Робінсоном хочуть вчинити самосуд, а Аттікус охороняв його, знаючи, що загроза його життю реальна.

Джін помчала до татка. Діл із Джемом побігли слідом. Донька подумала, татко буде радий її бачити, натомість в його погляді читався страх, щоправда, він відразу випарувався, як тільки поруч біля дівчинки чоловік помітив хлопчаків.

Ті чоловіки, що приїхали на авто, відразливо пахли алкоголем та хлівами. Адвокат наполягав, аби діти поверталися, та вони не слухалися, хвилюючись за нього. Батько із сином стояли навпроти абсолютно в однаковій поставі, але водночас такі несхожі. Джемові дісталася від мами чуприна кольору каштану, темні очі та овальне лице. Батькова ж шевелюра була чорна із сивими вкрапленнями, риси лиця були прямими. Їх об’єднувало одне — небажання поступитися. «Джеме, я наказую: йдіть!» Та синове хитання головою і впертий погляд показали, що він йти не збирається. «Зараз він у мене вмить знайде шлях», — сказав котрийсь із здорованів і потурив хлопчину з такою силою, що він відступив назад, ледь не падаючи навзнак. «Не зачіпай його!» — вигукнула хоробра Джін та зацідила по чоловікові своєю ніжкою.

«Містере Фінч, організуйте, щоб ці діти зараз же зникли, — волав якийсь чолов’яга. — На все про все 15 секунд!»В цей момент дівчинка побачила серед натовпу одного з Канінгемів — батька Уолтера. Всевидько зайняла його, розповідаючи про його сина та про той випадок, як вони разом снідали в адвокатські домівці. Той дядько спершу робив вигляд, що не звертає увагу на дівча, але потім спустився навприсідки до неї, торкнуся руками до плечей та мовив, що перекаже від неї привітання для Уолтера. Піднявшись, він звернувся до решти, сказавши, що їм потрібно забиратися звідти. Всі посідали до старих автомобілів та поїхали.

Десь зверху пролунав стурбований голос. Це Том запитував, чи вже нікого немає. Адвокат сказав, що він більше може не хвилюватися. Одночасно з цим ще хтось обізвався на вулиці. Всі озирнулися і побачили містера Андервуда. Він тримав двостволку. Він був помічником Аттікуса в охороні Тома.
Аттікус, його діти та Діл прямували до банківського приміщення. В руках Діла було крісло. Батько з Джемом йшли спереду. Вуличне світло показало з темряви їхні постаті. Аттікус на ходу покуйовдив Джемове волосся — це був вияв його найніжніших почуттів.

Розділ XV
У дім всі заходили крадькома, аби не почула тітка Олександра. Аттікусові навіть довелося заглушити автомобіль ще на під’їзді до двору, а далі вручну закотити автомобіль до гаража. Всі увійшли до будинку задніми дверима та без слів розбрелися кімнатами.

Вранці тітці вже все було відомо. Аттікус був переповнений вдячності до дітей, які своєю появою врятували Тома. Тітка дуже дивувалася, що Брекстону Андервуду, який не терпів темношкірих, спало на думку стати на Томів захист. Аттікус із сестрою говорили в присутності Келпурнії. Коли ж жінка кудись пішла, Олександра почала переконувати брата не спілкуватися на ці теми при кухарці. Аттікус був переконаний, що Кел можна довіритися в будь-якій справі. А Канінгем є порядною людиною. Джін запротестувала, бо вночі сама бачила, що батько Уолтера вночі був серед тих, хто збирався його побити. Та Аттікус мовив, що вчора цей чоловік просто входив до складу натовпу, але від цього не втратив свої людські якості, бо його змусила оговтатися восьмилітня дівчинка. «Цей випадок є свідченням того, що дикі звірі, які зібралися до зграї, все ж можуть спинитися», — розмірковував адвокат.

Цього дня мало відбутися судове засідання. Адвокат йшов на роботу, а перед цим звернувся до дітей з проханням не виходити до міста. Ще батько не вийшов, коли до їдальні підстрибом залетів Діл. Всі разом діти вийшли на подвір’я, там була велика кількість люду, що йшла на судове засідання.

Міс Моді говорила, що не йтиме до суду, бо й так зрозуміло, що бідний хлопець буде засуджений до смертної кари.

Згодом адвокат повернувся обідати і розказав, що від початку дня займалися в суді одним — відбиранням присяжних.

Після обіду Джін із Джемом захопили Діла й пішли разом до міста. Цей день був дійсно особливим. Площа перед судом заповнилася людьми, що сідали долі, лиш розстеливши газети. Це були окремі компанії, що їли випічку, политу патокою, п’ючи прямо з глеків тепле молоко. Чим не масові пікніки? Посеред юрби бовталися брудні дітлахи. Жінки годували немовляток. На краю майдану спокійнісінько розсілися темношкірі, смакували сардинами та випічкою й пили негі-колу.

Раптом весь майдан заметушився, немов щось невидиме підняло юрбу.

Голови сімейств, відшукували всіх своїх родичів та разом з ними йшли до входу в судове приміщення. На окраїні майдану попідводилися темношкірі. Там були практично самі чоловіки. Перед входом негри спинялися, пропускали білих та їх родини. Аби дістатися другого поверху, де власне й мав відбутися суд, потрібно було оминути кілька темних нір. Коридорами вже не було як пройти, бо скрізь стояли люди.
Джін випадково потрапила в натовп представників Клубу Нероб. Ці люди вже мали поважний вік. Вони дійсно ніколи нічим не займалися в житті. І зараз просиджували цілі дні в тіні якогось віргінського дуба.
Аттікус колись розповідав, що ці люди добре знають процедуру судових слухань. Вони впродовж років були на абсолютно всіх процесах. Ці особи є спостережливими та тонкими критиками, знають закони на рівні з головним суддею. Переважно судові засідання відбувалися лиш за їхньої присутності, більше нікому вони не були цікаві. І сьогоднішній ажіотаж викликав у них незадоволення, а подекуди навіть роздратування. Їхня поважність та гордовитість під час розмов була на найвищому рівні. Говорили про Аттікуса Фінча. На думку одного чоловіка він є вченою людиною, освіченою та начитаною. Інший йому заперечив, мовляв, адвокат тільки й може, що читати. Ще хтось сказав, що Аттікус був призначений стати на захисті негра суддею, а не за власним бажанням. Далі заговорив якийсь інший «нероба»: «Можливо це й правда, та я задоволений, що він дійсно прагне його захистити».

Після того, як натовп білих зайшов, почали підніматися темношкірі. Джем та Діл відшукали Всевидька. Поруч вони побачили преподобного Сайкса із церкви «Першої покупки». Він повідомив, що зал повністю заповнений, та є можливість пробратися до галереї. Діти зраділи та побігли, обігнавши преподобного, на другий поверх, а там піднялися вгору і спинилися поблизу входу, що вів до галереї. Прийшов захеканий священик та потихеньку повів знайомих дітлахів натовпом темношкірих до переднього краю галереї. Чотири негри встали, звільняючи стільці першого ряду.

Суд присяжних сидів з лівого боку. Більшість із них була фермерами. Двійко чоловік із них нагадували котрихось із Канінгемів, яких трішки причепурили.

Прокурор округу та якась невідома особа, Аттікус і обвинувачуваний Том були повернуті до дітей задом, вони займали місця за спеціальними столами. Далі, біля бар’єру порозсаджували свідків. Суддя Тейлор займав своє почесне місце на вивищенні. В судовому залі із його дозволу можна було палити. Сам суддя не був курцем, та дехто бачив, що він засував до рота не підпалену сигару та неквапливо жував її.

Розділ XVII
Першими слухали свідчення містера Гека Тейта. Прокурор, містер Джілмер, дітям був практично невідомий. Він був страшним як для присяжних, так і для свідків.

Шериф (Тейт) розказував, що увечері 21-го листопада до нього звернувся Боб Юел і повідомив, що темношкірий зґвалтував його доньку. Тейт застав дівчину долі і дуже побитою. Вона говорила, що її було скривджено Томом Робінсоном, який взяв її силоміць. Шериф забрав з дому Робінсона і привіз до будинку родини Юел. Дівчина сказала, що впізнає свого кривдника.

Аттікус мовив, що потрібно було привезти медика й поросити, аби він описав пошкодження на тілі дівчини. Шериф відказав, що у жертви було забиття голови, на руках між плечима та ліктями було багато синців. Нижче правого ока теж було синє.

Далі свідчення давав Юел. Особи, схожі на рід Юел, поводяться на території свого округу подібно до гостей. Жоден найсуворіший інспектор не зміг змусити їх нащадків відвідувати школу. Ніякий санінспектор не може домогтися звільнення цього поріддя від вроджених пороків, величезної кількості різноманітних паразитів і болячок, які є постійними супутниками їхнього неохайного та брудного способу життя. Юели, що жили в Мейкомбі, поселилися позаду міського звалища, в халупці, де раніше жили негри. Її стіни були з дерева, але вже в такому жахливому стані, що нові мешканці просто залатали їх за допомогою рифленого заліза.
Розплескані консервні бляшанки покривали дах. І лиш загальний обрис цієї будівлі віддалено нагадував її початковий вигляд: мала вона квадратну форму, кімнатки були малесенькими, їх було 4 штуки. Коридорчик був вузьким та довгим.

Основної щоденною здобиччю Юелів ставали недоїдки із сміттєзвалища та ще, можливо, якісь речі звідти ж.
Містер Юел розповідав, що в день скоєння злочину над його донькою Мейєлою він повернувся додому ввечері й зрозумів, що чує крик доньки та побачив, що Том Робінсон його доньку… Залом пройшла хвиля перешіптувань. Молоток в руці судді кілька разів стукнув.

Священик мовив до Джін, що вона має йти звідси. Всевидько відповіла, що нікуди не піде, а Джем відказав, що вона все рівно не зможе всього зрозуміти, бо ще мала.

Молоток судді Тейлора все ніяк не міг утихомирити шум у залі. В цей час спокій містера Юела вражав — чоловік просто спостерігав за тим, яка в присутніх бурхлива реакція на його слова. Далі він говорив, що Тома він упізнав, а не зміг його затримати, бо йому вдалося втекти.

Аттікус розпочав допит свідка. Після запитань він подав Юелові листок і сказав поставити підпис. Це показало, що він є лівшею.

Аттікус прагнув підвести до того, на думку Джін, що Юел власноруч побив Мейєлу. Оскільки її тіло мало пошкодження переважно із правого боку, то очевидно, що удари наносилися лівшею. Та не виключено, що підозрюваний теж все робить лівою.