Гемінгвей нічого не знає

Гемінгвей нічого не знає, та й більшість із нас не знають всієї правди про війну. Для когось вона почалася лише в 2022 році, а хтось страждає від неї ще з 2014 року. Її можуть повною мірою знати, відчувати тільки ті, що стоять на варті нашого спокою, добробуту, щастя, ті, хто знають, що таке межа між життям і смертю, ті, хто ціною свого життя боронить рідну землю.

Книга розриває на шмаття, розятрює рани, кожне слово несе в собі біль, смуток, зневіру. Читаючи про нелюдські умови служби наших захисників (холод, голод) хочеться кричати про це на весь світ. Перед очима постають молоді обличчя хлопців з уже посивілими волоссям, бородою. А те, що вони воюють вже по декілька років і ні разу не були у відпустці, не бачили своїх дівчат, дружин, батьків, не бачили, як зростають їхні діти  взагалі рве серце навпіл. Як  можна не зʼїхати з глузду… Тож не дивно, коли хлопці приходять рано чи пізно додому, вони не бачать себе там, адже їхнім домом стали окопи, бліндажі, машини, а їхньою сімʼєю - побратими. І так хочеться плакати від образи, що ці нелюди- ка…пи зруйнували наше життя. І не треба шукати  ворогам виправдання - його немає і не може бути.

Книга для мене дуже близька. Дуже багато згадок про мої рідні краї - рідне місто Краматорськ, сусідів - Словʼянськ, Кремінна, Рубіжне, Бахмут. Більшість із них, нажаль, вже окуповані.

Але я й досі сподіваюсь і вірю, що Краматорськ вистоїть! Бо так хочеться додому - відкрити своїм ключем свою домівку, вдихнути рідне повітря, пройтися знайомими стежками, обійняти рідних, знайомих. І весь час в думках  питання: чому так сталося? за що ми платимо таку страшну ціну ? чому одні захищають, а інші зраджують?

Книга дуже щира, без пафосу, показує війну з усіма її протиріччями. Тут немає  зайвих описів чи метафор, тут є конкретні образи — окопи, сни, діалоги, внутрішні монологи. Автор не малює якісь картини, а ділиться тим, що пережив сам, і що пережили побратими.

Єдиним для мене залишилось не зрозумілими чому історія про загибель Дока, Бомжа і Орла повторюється декілька разів протягом всієї книги. Може хто читав зрозумів, або щось знає про це- буду вдячна, якщо поділитесь думками.

Я б оцінила книгу як одну з найважливіших останніх українських прозаїчних книжок про війну, яка не прагне бути універсальною, а просто говорить про себе — і через це резонує дуже глибоко.