"Герой" нашого (і не тільки) часу

Ярослав Петруня - це ікона «успішного успіху». У нього є все: слава, гроші, «Волга», дача, молода коханка. Він - еліта. Але Дрозд показує ціну цього успіху. Петруня перетворив своє життя на спектакль. Він грає роль: роль патріота, роль інтелектуала, роль закоханого. Він настільки звик носити маски, що коли намагається їх зняти, то здирає їх разом з обличчям.
Він приїжджає в рідне село. Здавалося б, класичний сюжет: повернення до коріння, сентиментальні сльози... Ага, як же! Дрозд перетворює це на психологічний трилер. Рідне село для Петруні - це дзеркало, в якому він бачить, ким він міг би стати, і ким він став. Кожна зустріч з земляками - це ляпас його совісті. Він бачить справжнє життя, важке, брудне, але живе, і розуміє, що сам він - мертвий. Він продав свій талант за комфорт. Він писав те, що треба, а не те, що боліло.
Дрозд використовує геніальний прийом: він показує нам щоденник героя, де той намагається бути чесним, і його реальні вчинки. Цей контраст вбиває. Ти читаєш і думаєш: «Боже, як часто ми самі так робимо?». Як часто ми говоримо одне, думаємо інше, а робимо третє заради вигоди?
Книга густа, психологічна, іноді навіть задушлива. Ти фізично відчуваєш цей липкий страх героя - страх, що всі дізнаються, що «король голий». Що його книги - макулатура, а його життя - імітація.
Це роман про трагедію компромісу. Про те, як система і власне боягузтво ламає хребет митцю. Це не просто про СРСР, це про будь-який час, коли вигідно бути «зручним». Читати обов’язково, особливо якщо ви творча людина. Це як щеплення від брехні. Дрозд тут не просто письменник, він патологоанатом людської душі. Жорстко, чесно і геніально.