В історії є явища, які мені важко осягнути. От чому так багато звучить аналогій між ̶к̶о̶н̶ф̶л̶і̶к̶т̶о̶м̶ війною на Балканах та нашою боротьбою сьогодні?

На жаль, нам це стало знайомо.

Тисячі загиблих серед військових та цивільних. Міста в облозі в умовах гуманітарної катастрофи, голоду, відсутності електрики, питної води, під постійними артилерійськими обстрілами без адекватної можливості виїхати. Поховання загиблих у дворах, парках та на стадіонах. Концтабори, де полонені утримувалися в нелюдських умовах, де їх били, мордували, вбивали, ґвалтували, катували.

Але скільки злочинців понесли відповідальність за жорстокий за масштабністю геноцид на Балканах? Небагато.

А скільки з них отримали довічне?

Далеко за межами пошуків пояснення югославської війни автор Ґоран Войнович все ж наближає читачів до деяких причин цієї жорстокості, які криються в етнічних та релігійних мотивах. Та передусім ця книга про вибір між обов'язком та родиною, про дітей війни та вчинки батьків, з якими доводиться жити дітям. Про (не)можливість прощення та про те, чим є дім.

У центрі уваги епізод життя юнака Владана, який у дитинстві пережив Балканську війну. Хлопець дізнається, що його померлий батько насправді живий і переховується, бо є військовим злочинцем та підлягає Гаазькому трибуналу. Владан починає шукати... Під час пошуку він згадує важливі моменти свого дитинства: батька-офіцера, у якого армія завжди вище за сім'ю... Хлопець переосмислює своє дитинство, а правда, яку він дізнається просто вибиває у нього з-під ніг і так не надійну опору. Він втрачає віру у світ. Юнак залишається одним із мільйонів загублених дітей, які намагаються зрозуміти своїх батьків.

Це важлива книга, в якій так багато паралелей між вчиненими жорстокостями "могутньої" росії та Сербії. Але мені незрозумілі ці аналогії. Я вірю в справедливість, але не хочу розчаровуватися у майбутньому. Понад 20 років тривалості судової тяганини: для багатьох воєнних югославських злочинців ув'язнення в апартаментах у передмісті Гааги стали як курорт, а не як покарання.