"Гра престолів" по-українськи

Прочитав свого часу "Солодку Дарусю" і якось на думку прийшло: Матіос написала "Гру престолів" без драконів, але з такою ж кількістю смертей, зрад і жіночої люті.
Буковина, 1940-ві. Даруся Гуцулюк - сільська красуня, яка виходить заміж за Івана. Здавалося б, типова історія про кохання. Але ні. Матіос показує пекло, замасковане під традиційне село: домашнє насильство, зради, вбивства, інцести, божевілля. Все це під соусом "так заведено", "така доля".
Іван б'є Дарусю, регулярно, не тому що монстр - просто "чоловік має право". Свекруха тероризує, бо невістка "не така". Сестри заздрять. Даруся народжує дітей, тягне господарство, мовчить, бо що ще робити жінки в патріархальному селі?
А потім починається... Іван іде на фронт і не повертається. Даруся чекає, виховує дітей сама, стає сильною. Коли недолугий чоловік все ж так з'являється, то він бачить вже іншу - сильну жінку.. Дарина вже не та покірна дівчина. Вона пережила окупації, голод, самотність. Вона більше не хоче бути жертвою.
Матіос пише жорстко, без прикрас. У неї жінки не ангели, а чоловіки не демони, вони всі просто складні, травмовані, зламані життям. Село - не ідилія з вишиванками, а клітка, де всі душать одне одного. Чому ? Та  "за традицією". Адже ще зовсім нещодвно всі так жили. Терпили насильство, бо "розлучатися гріх",  народжували по десять дітей, бо контрацепція - табу, мовчали про зґвалтування, бо "сама винна".
Тому, "Солодка Даруся" для мене, насамперед, - це текст-біль про жіночу долю в традиційному суспільстві.  Читається важко, подекуди хочеться кинути, бо занадто реалістично. Але треба прочитати, аби зрозуміти, звідки в усіх нас ці травми. Чому ми досі боїмося бути вільними.