Хепі-енд під питанням

«Додому» - це вже одинадцята книга про Майрона Болітара. І знаєте що? Кобен тут провернув просто шикарну штуку. Він бере максимально заїжджену голлівудську тему про викрадених дітей і тупо перевертає її з ніг на голову. Зазвичай у кіно і трилерах усе закінчується хепі-ендом і сльозами радості в момент, коли дитину знаходять. А от Кобен із цієї точки тільки стартує! Він дуже жорстко показує: іноді знайтися - це набагато гірше і руйнівніше, ніж просто зникнути.

Уявіть ситуацію: десять років тому з елітного району викрали двох шестирічних пацанів - Патріка і Ріса. Батьки відвалили шалений викуп, але діти ніби крізь землю провалилися. І тут, бац, через десять років один із них - Патрік - раптом з'являється в Лондоні.

Здавалося б, ура, диво сталося! Але почекайте. Той, хто повернувся - це вже далеко не той милий хлопчик із сімейних фотографій. Це закритий, жорстко травмований підліток, який навчився виживати за будь-яку ціну. Він постійно бреше, крутить дорослими як хоче і - найстрашніше - вперто мовчить про те, де зараз другий хлопчик. Автор просто геніально передає весь жах цього «дива»: поки одна родина плаче від щастя, для іншої починається свіже, нестерпне пекло. Їхня дитина досі десь там, і все залежить від слів оцього поламаного підлітка, з якого нічого не витягнеш.

До речі, весь двіж у розслідуванні цього разу тягне навіть не сам Майрон, а його незмінний напарник - Він (Віндзор Горн Локвуд Третій). Це взагалі ульотний персонаж: казково багатий аристократ, фінансовий геній, а по суті - холодний і відбитий соціопат, який живе за власним самурайським кодексом.

Коротше, «Додому» - це трилер, який витягне з вас усі жили. Кобен просто розбиває рожеві окуляри про те, що мамина любов здатна за секунду залікувати будь-яку травму. Він б'є правдою в лоб: слово «дім» - це взагалі не гарантія безпеки. Іноді повернення додому - це тільки старт для справжнього жаху. Бо діти, які виросли в темряві, тягнуть її за собою, щоб назавжди отруїти життя тим, хто на них так відчайдушно чекав.