Ікона стилю

Про цей роман Павла Загребельного стали активно говорити у середині 1990-х, коли на екрани вийшов серіал з Ольгою Сумською та Анатолієм Хостікоєвим. Навіть я його дивилася, хоча не дуже полюбляю серіали. І щиро співчувала долі Роксолани. Потім придбала книгу, прочитала сторінок з двісті та відкинула, - стало нудно. Через рік знову сіла читати, знову ті самі двісті сторінок. Знову кинула. Так я починала і кидала рази три-чотири, доки не дочитала. Не сказала б, що я була у захваті від прочитаного - та сама «Євпраксія» виглядає цікавіше. Не сказала б, що дуже симпатизувала Роксолані. Виявилося, що наші знімали серіал за Осипом Назаруком, а «Величне століття» я не дивилася, хоча в Стамбулі була, мечеть Сулейманіє відвідала, та й в палаці Топкапі побувала, - одним словом, ходила я по апартаментах Насті Лісовської, на власні очі бачила приміщення гарему. 
Книга непроста для прочитання. Реально більше схожа на історичну хроніку, ніж на художній твір. Дійсно, великі речення, подеколи на півсторінки. Але таким був стиль Загребельного. Візьміть хоча б «Я, Богдан»: там деколи читаєш і взагалі не розумієш, про що автор розповідає. У Роксолані багато уваги приділено історії Насті Лісовської, її родині, викраденню татарами та перебуванню у неволі. Є й еротичні сцени, проте без зайвих деталей: Сулейман із Роксоланою, виявляється, книги читав щоночі. Чи кохала вона його? Думаю, що кохала. В неї не було іншого виходу. Інколи жінки саме з такої безвиході закохуються у чоловіків. Й подібне кохання не означає, що жінка повинна розчинитися в чоловікові і забути про підступну Махідевран чи матір Сулеймана. Виживання і кохання - ці речі можуть не суперечити одна одній.