«Intermezzo» читати скорочено

5
Середня: 5 (5 оцінок)

Залишилося тільки спакуватись. Скласти потрібні речі — це одне з тих безкінечних «треба», що йде за ліричним героєм постійно і так невимовно його втомлює. Адже життя, більшою своєю частиною, і є ті безкінечні «мусиш». Вони схожі на звіра з багатьма головами, які не дають спочинку. Так, як і люди не дають ні хвилини спокою, якого так хочеться. Навіть, коли твоя душа потребує тиші, неможливо ніде сховатися від настирливої Людини. Цей факт не те, що розчаровує, він дратує та обурює. Як же дати бажаний спочинок зболеній душі? Померти? Чи, хоча б заснути? Ні, то не допоможе. Бо навіть у сон заходить (хоча її там ніхто не чекає) Людина.

Потяг — міцна залізна рука, як його називає автор, доправила його з міста у поле, але він сумнівається у тому, чи випустить вона його зі своїх, занадто міцних, обіймів.

У будиночку сере степу було багато кімнат і не було Людини, крім героя. Нікого. Зовсім. Він мав сумнів, чи справді йому вдасться побути на самоті, чи ось-ось відкриються тихесенько двері і з пітьми зайде хтось, порушуючи своєю присутністю Тишу, таку довгоочікувану тишу. Саме вона дає можливість згадати, почути у самому собі, що ж головне у цьому житті. Про що ж ми забуваємо, коли з дня у день йдемо поруч із суєтою? Та про це не можливо згадати, коли Людина лізе тобі у серце і у душу, не питаючи твоєї згоди, насичуючи тебе своїми емоціями, проблемами, жалями. Чужі почуття складаються у тебе і починають переповнювати, тоді душа черствіє і перестає сприймати все так, як належить. І часто автор хоче сказати Людині: «Проходьте! Я утомився».

І тут, розплющивши очі, побачив він небосхил і берізку, а ще зозулю. А вона, та маленька, сіренька пташка «сіє тишу по травах». І так гарно стало, так хороше. Світ дивовижний та красивий, безкраїй. Він обіймає та пестить.
Аж раптом тишу та спокій порушують три білих, великих кудлатих звіра — вівчарки. Вони гавкали, розривалися, піднімалися на задніх лапах, а цеп міцно тримав їх у своїх обіймах за горло, не даючи вільно дихати. І зовсім не зрозуміло, на кого ж вони таки більше сердяться — на чужого чоловіка, що оселився біля них, чи на свою неволю. Ліричний герой сказав, що не має перед ними страху і відпустив одного з псів, але той не кинувся на людину, а гайнув подалі від свого цепу, відчуваючи таку бажану свободу.

Степ — це зовсім інший світ. Тут немає метушні. Тут тільки спокій, тиша та краса. В небесах сонечко сіяє, а посеред безкраїх нив — я.

Монументальність і водночас легкість природи вражає. Десь там видніється маленька крапочка — Людина. Що вона робить, чи рухається чи видає якісь звуки? Невідомо. Бо її поглинула німота простору.

Коли навіть слід на Землі ця крапка лишає, то він швиденько зникає, бо Людина ніколи не зможе дорівнятися до величі природи. Тут, серед степового шуму, спокійного та впевненого, панує спокій. А вітряк своїми крилами промовляє, обіцяючи, що так буде завжди.

Уже кілька днів ліричний герой знаходиться поза цивілізацією. Його душа знаходить гармонію та спокій, якого йому так довго бракувало. Гуляючи цілий день та насолоджуючись природою, чоловік надвечір повертається «свіжий, як дика квітка».

Але бути в будиночку навіть пізно зовсім не хотілося. Тож він сідав на порозі і споглядав за тим, як ніч себе будувала. Складала колону за колоною, плела сіточку з тіней, а трішки згодом останнім штрихом додавала зоряну баню. На самоті, відчуваючи свободу і спокій, ліричний герой тепер міг піти спати. Та спершу треба було побажати нивам: «На добраніч». А ще зозулі...

Наступний день щедро обдаровував сонячним промінням. І повертатися до сонечка спиною було б невимовною зневагою. До нього хотілося усміхатися. Прямо йому в обличчя. Адже воно засіває душу золотим насіннячком. Що ж з нього виросте?

Сонце п’ється, мов чиста, джерельна вода, яка так потрібна спраглому тілові. Саме його світло може допомогти душі засмагнути, щоби потім вона стала захищеною навіть від жала комара. Ліричний герой ловить себе на думці про те, що він починає розмовляти зі світилом, ототожнюючи його з живою істотою. А це, певно, значить, що йому вже не вистачає Людини.

Саме тут серед поля, можна усвідомити свою спорідненість, близькість із матінкою-землею. Автор говорить: «Я теж, як і ти, пустив свою душу під пар».

Земля у місті зовсім інша. Людина змогла її вбрати, вона лежить придавлена залізом та бетоном. А тут можна відчути її зовсім по-іншому, стати до неї близьким. І куди не глянь, всюди краса, світ прекрасний!

А ще дуже добре пити молоко. Воно є справжнім екстрактом луків.

Герой відчуває своє багатство, він багатий на землю, і для цього не треба ані документів, ані дозволів, ані партій…

А маленька сіра пташечка, що літає поряд, не просто ріже крилами повітря, вона насправді натягує струни від неба до землі і навпаки. Як же вона силкується, аби виконати свою роботу. І в неї виходить, виходить створити арфу, що голосно грає на струнах неймовірної краси симфонію степу.

Душа стає спокійною, отримує рівновагу та гармонію. Життя заграло зовсім іншими кольорами і тепер можна сприймати у яскравому світлі думку про те, що відкривається ще один білосніжний чистий аркуш життя.

Звичайно, що це колись мало статися і сталося — герой зустрівся з Людиною у полі. Це був чоловік із народу, який нагадав про образи зі звичайного для бідного люду життя — голоду, тяжкої праці. Тож чоловік говорив-жалівся, а автор вже був готовий його слухати, бо ж струни його душі вже були натягнені і чуже горе могло на них спокійно зіграти. Душа втратила черствість. Тепер все інакше. Слухав про те, що люди від бідності та горілки, перебуваючи у безпросвітній пітьмі, їдять одне одного. Чи заслуговуємо ми сонця, яке всерівно нам світить?

Тепер настане повернення. Зозулька змогла налаштувати душевні струни, натягти, як треба. І тепер — до Людини. Душа готова.

Вподобати:
+1
0
-1