Інтимність, яка обеззброює

Це книга-сповідь, яку фізично важко віддати назад бібліотекарю. Коли береш «Мадонну перехресть» до рук, з’являється дивне, майже гріховне бажання привласнити її: сказати, що загубив, заплатити штраф, вигадати що завгодно, аби залишити її на своїй полиці. Чому? Бо це не література для публічного читання. Це як знайти чужий, але до болю рідний родинний альбом, де кожне фото підписане рукою твоєї мами.
Ліна Костенко присвятила цю збірку доньці Оксані і ця інтимність обеззброює. Це діалог двох сильних жінок, матері й доньки, який відбувається на семи вітрах історії. Тут немає пафосу трибуна, тут є тихий голос жінки, яка стоїть на найстрашнішому місці у світі - на перехресті.

Образ Мадонни проходить крізь усю творчість Ліни Василівни, але в цій книзі він досягає свого апогею і водночас  своєї земної простоти. Це не та рафаелівська Мадонна, що застигла в святій безтурботності. Мадонна Костенко - це жінка, яка затуляє дитину від чорнобильського вітру, від політичного бруду, від війни і зневіри. Вона - Мадонна київських круч і степових шляхів. Вона стоїть на перехресті, де сходяться минуле (яке ми часто хочемо забути) і майбутнє (якого ми боїмося). Її святість у її тривозі, адже вона знає, що таке втома, що таке страх за дитину, що таке безсонні ночі. У цій книзі Ліна Костенко показує, що бути Мадонною в Україні - це тяжка робота, бо це означає тримати небо над своєю родиною, коли навколо руйнуються імперії та змінюються епохи.

П.с: каюсь та я свій екземпляр у бібліотеку так і не відніс...