У своїй повісті письменник знайомить з одним із важливих історичних епізодів - героїчною боротьбою наших пращурів із чужоземними загарбниками. Події відносять читача у XIІI століття, коли монголо-татарська орда, на чолі з Чингісханом Батиєм, захопивши Київ, прямувала через Карпати в Угорщину.

Іванові Франкові вдалося яскраво відтворити яскраві образи захисників
сплюндрованої землі Галицької Русі, а також її зрадників.

Син громадського ватажка Захара Беркута, - Максим потрапляє у полон. Тухольцям у героїчній боротьбі пощастило розбити ворога, залишалося лише небагато потопаючих монголів разом з Бурундою, серед яких був і Максим.Вороги просять Захара відпустити їх в обмін на молодого Беркута. Захар вимушений приборкати батьківські почуття, він уважає цю пропозицію неможливою, бо знає який підступний та жорстокий Бурунда, знає, що він ніколи не забуде загибелі свого війська і наведе на тубільців ще страшнішу силу. Автор протиставляє Максимові боярина Тугара Вовка, який зрадив свій край і прислужився монголам - він гірший ворога, тому що залишити свій народ, свою землю у біді - найганебніше та найлицемірніше в людському житті. Зображуючи підступність боярина, Іван Франко засуджує зраду рідного народу. Але такі персонажі як Захар, Максим, Мирослава - втілюють образ єдності, бо лише в згуртованості народу вся його сила та перемога над ворогом.

Цією повістю Іван Франко наголошує, що попри зовнішнього ворога, слід бути пильним, бо ще гірший ворог може засісти серед своїх людей. Часи змінюються, а застереження великого Каменяра завжди залишаються актуальними.