Кохання і смерть

Читаю «Отелло» і плачу. Ще з дитинства не могла зрозуміти, як можна вбити з ревнощів людину, яку кохаєш, адже має бути навпаки: людина, до якої ти маєш почуття, є для тебе найближчою, їй слід вірити. Ми ж віримо з дитинства своїм батькам, потім - друзям. Навіть не дивували мене міжрасові стосунки, адже Отелло - мавр, тобто африканець і чорношкірий. Мене дивувала чоловіча пиха. 
Можна багато говорити про цю пʼєсу, про відому фразу Отелло: «Чи ти молилася на ніч, Дездемоно?!» у різних варіаціях, про Яго, імʼя якого стало загальною назвою й асоціюється зі зрадником. Власне, це твір про те, як легко можна зруйнувати міцний шлюб, що тримався попри колір шкіри, походження молодят, напевно, осуд суспільства, хоч Отелло й постає як крутий воєначальник. І, знаєте, ця трагедія нагадала мені епізод з власного життя, який, на щастя, не закінчився смертю, але втручання таких людей, як Яго, зруйнували мої стосунки, хоча й там усе було щиро й взаємно. Тому вкотре пересвідчуюсь, що Шекспір є вічним, а люди з роками і століттями не змінюються. Люди продовжують кохати, страждати, ревнувати, приносити радість і біль один одному. Хотілося б, аби такі, як Яго, несли відповідальність за свої наклепи, а смертей закоханих було б менше.