Кохання під час холери

Цей роман не про любов, а про її тривалість. Маркес створює хроніку чекання, в якому час не руйнує, а переплавляє людину в іншу істоту. Його проза — як ріка з повільною течією. Спершу здається, що нічого не відбувається, але під поверхнею постійно нуртує життя. У цьому тексті любов — не романтичний жест, а тілесна лихоманка, що переходить у звичку дихати спогадами. Флорентіно чекає півстоліття. Не тому, що він герой високих почуттів, а тому, що без цього чекання він не мав би сенсу. Його кохання — це хвороба, яку він не прагне вилікувати. Ферміна ж втомилася від життя й нарешті дозволяє собі бути смертною. Їхнє пізнє возз’єднання — не тріумф, а спокій після бурі, не кінець історії, а її розчинення у вічності. “Кохання під час холери” — це не історія про двох, а медитація про саму природу пристрасті.