Корені колективного болю

«Фата Моргана» - це такий текст, який у школі ми проходимо аби як, а повертаємося до нього вже тоді, коли життя добряче потягало за нерви. Знаєте, Коцюбинський тут не просто письменник, він  імпресіоніст від Бога, який малює словами так, що ти шкірою відчуваєш ту липку тривогу перед грозою.

Коли я перечитував цей твір зараз, мене не полишало відчуття дежавю. Ця вічна українська трагедія: земля, яка має годувати, але стає причиною розбрату й крові. Маланка з її фанатичною, майже релігійною любов’ю до ниви - це ж архетип, який сидить у нас десь на рівні ДНК. Але найбільше б’є по дихалку оця ілюзорність, ота сама «фата моргана» сподівань. Люди чекають на чудо, на справедливість, на нове життя, а отримують лише гарь і попіл від розбитих надій. Коцюбинський геніально передав, як натовп перетворюється на стихію, керовану не логікою, а інстинктом руйнування.

Мені здається, це книга про те, як легко висока ідея згоряє в багатті людської люті. Читати її сьогодні - це як дивитися в дзеркало історії, де відображаються наші вічні граблі. Текст густий, важкий, він не дає відповідей, а лише залишає присмак полину на губах. Якщо ви шукаєте тут солодкого хепі-енду, то краще не починайте. Але якщо хочете зрозуміти, звідки ростуть корені нашого колективного болю й чому ми такі, які є - «Фата Моргана» обов'язкова до прочитання. Це не просто класика, це справжній психологічний трилер про душі, що заблукали в мареві змін.