В цій історії немає ані початку, ані кінця. Вона як відрізок шляху. Дороги сповненої страждань та болю. Дороги як символу людського життя у світі, де вже немає місця добру, любові та людяності..

"Дорога" - метаморфічний твір, переповнений глибоких сенсів, і не лише з філософської точки зору, майже весь текст - біблійна алюзія. Маккарті змалював безрадісний постапокаліптичний світ, який довкола поглинутий порохом. І якщо у Біблії з пороху земного Бог вдихнув життя, то у Маккарті порох - символ його кінця. Все циклічно.

Після апокаліпсису практично нічого не залишилося. Група людей, які вижили, прагнуть вижити будь-якою ціною. Люди не те що поїдають собі подібних, вони швидше зжирають один одного. Щоб вижити ті здатні на все. У світі, переповненому пороху та пітьми, вже нікому не залишилося думати про любов, про добро.

Але надія є. Дорогою на південь прямують батько й син. Вони несуть вогонь. Батько прагне вберегти сина від поганих людей, хижих канібалів. Та щоразу, стикаючись із примітивними людськими потребами, спроби батька захистити сина від суворої реальності, черствіють. Чи вбережуть вони людяність, чи втримає батько й син у своїх серцях вогонь?

Цей твір не про загибель людства, він швидше про загибель людяності. Людство, що роздирається чварами та війнами, глобальними катастрофами практично знищує себе. По суті, свою постапокаліптичну історію, Маккарті перетворив на біблійний міф про катастрофу та переродження світу.

Вагомим є не те, що гине світ, а що гасне вогонь у серці людини. Вогонь, що робить людину Людиною. Навіть батькові, який безперечно є носієм людських цінностей, доводиться іноді переступати межу. І лише діти, із чистим серцем, несуть промінь надії.

Нам важливо пам'ятати, що незважаючи на довколишню пітьму, яка поглинула цей світ, найперш залишатися Людиною. Продовжувати нести свій внутрішній вогонь, просвітлювати ним навколишню темряву, вберегти його, прогнати холод та зігріти змерзлі серця. Лише вогонь, що ми несемо, стане паливом нового відродженого світу. Без нього все загине.