Книгу Крижані близнята порекомендував прочитати друг. Він знає, що я дуже люблю трилери. Особливих сподівань на цю книгу я не мав, автором не був знайомий. Тож приступив до читання, будучи трохи скептично налаштованим.

Про що книга?

Детектив про сімейство Сари та Енгуса, у чий дім прийшла біда. Одна із їх доньок-близючок загинула, а інша...несподівано почала говорити батькам, що вони помилилися. Помилилися тому, що загинула не та дівчинка, на котру вони подумали. 

Себто, уявіть собі картину.  Донька яку батьки називають Кірсті одного разу заявила, що вона Лідія.

Історія дійсно заплутана. Протягом всієї книги батьки з'ясовували яка ж донька перед ними - Лідія, чи Кірсті. І якщо це таки Кірсті, то чому вона відмовляється відгукуватись на власне ім'я. А якщо Лідія, то чому сказала про це не зразу.

Невиправдані очікування

Я сподівався, що буде серйозне розслідування про цю трагедію.  Що залучать спеціалістів та історія базуватиметься на цьому. Тобто більше буде детективної складової. Або містика і обидві дівчинки насправді живі. Якщо б навіть автор додав містичну складову, читалося б це цікавіше.

В результаті отримав сімейні розбірки через те, що пара не змогла як слід поговорити. 

Під час читання підозрював всіх. Сару...Енгуса... Підозри падали навіть на Кірсті/Лідію (ту дівчинку, яка залишилася). Дитину стало шкода, бо все мало такий вигляд, що вона стала заручницею дорослих. Можливо, сама забувала хто вона насправді - Лідія, чи таки Кірсті. І вина дорослих в цьому дійсно є. Кожен з батьків мав свою улюбленицю. Детальніше про це писати не буду, щоб не підкинути спойлерів. Та оці качелі між "я Лідія - я Кірсті" дратували. Ну невже батьки настільки не знають власних дітей?! Я не кажу про звички чи поведінку, які можна змінити на фоні стресу. А про зовнішні ознаки. Як наприклад, шрам чи ще щось що допоможе відрізняти дівчат.

Та маємо те, що маємо. З хорошого трилеру книга перетворилася в емоційні качелі дитини та її батьків.