Курт Воннеґут будучи американським солдатом, під час війни потрапив у німецький полон. Він чудом пережив бомбардування Дрездена британською й американською авіацією у лютому 1945 року, а повернувшись після війни в Штати наважився написати книгу про війну. Але розмова із дружиною його бойового товариша Марі змінила його бачення:

"... за вашою [про війну] книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть хтось із кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться" - стверджувала Марі.

Вона просто не хотіла, щоб її дітей або будь-чиїх дітей вбивали на війні. І вона була переконана, що до певної міри війни спричиняють подібні книжки та фільми.

Після цієї розмови Курт спалив п'ять тисяч сторінок рукопису, і вирішив не описувати жахи війни, а створити антивоєний роман.

"Бойня номер п'ять" викликає багато роздумів про війну та мир, про користолюбство, жорстокість та лицемірство людей. Тут реальність переплилася з фантастикою: автор висміює людство як примітивних та тупих істот, які вбивають один одного, у порівнянні з чужинцями інопланетянами.

Курт намагався донести, що війна - це велика помилка людства, але ми маємо навчитися пробачати. Пробачати іншим. Не ділити інших на раси, національності та віросповідання. Весь цей Голокост, Хіросиму і Наґасакі, всі ці безглузді розстріли... пробачити все.

Автор показав війну не як місце для героїзму та подвигу, він розказав про війну не так, як про неї розказують зазвичай.

Скажу так: цю книгу я не внесу до списку мої найулюбленіших, і сумніваюся, що залишу на своїй книжковій полиці: в книзі дуже багато філософського вдумливого підтексту, місцями не зрозумілого мені, але цю книгу хоч один раз, але прочитати треба, щоб ще раз упевнитися у безглуздості та непотрібності війни.