You are here

Легенда про вічне життя (аналіз)

Автор твору «Легенда про вічне життя» — Іван Якович Франко.
Твір написаний 1898-го року. Входить в збірку «Мій ізмарагд», а саме, до циклу «Легенди».
Відноситься до літературного роду лірики.
За жанром твір є філософською поезією.
Тема твору «Легенда про вічне життя» — авторські розмисли над сенсом людського життя.
Головна думка: взаємна любов — чи не найважливіший критерій земного щастя для людини. Цар наскільки бажає стати щасливим і ощасливити кохану, що здатен навіть знехтувати можливістю стати безсмертним.
«А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!»
Віршовий розмір — чотиристопний анапест.
Головним образом твору є горіх. Він символізує чиєсь багатство, а не своє власне. Адже це дерево можна назвати багатим, проте воно для себе не отримує абсолютно нічого від своїх плодів, які є дуже поживними та цінними для інших. Ще дерево-горіх дуже часто примерзає від мінусової температури, ламається від сильних поривів вітру. Тому цей символ є не чим іншим, як уособленням категорії людей, які в силах допомагати всім, хто поруч і хто цього потребує, але не можуть забезпечувати та захищати власну особу.

«Легенда про вічне життя» несе до читача роздуми про те, що перебування людини на землі має смисл, мету. І життя є постійною боротьбою. Але силу на цьому нелегкому шляху кожній людині має давати кохання. Якщо ж воно нерозділене, то наснага зникає, і людина стає безсилою, в неї опускаються руки, зникає сенс боротися із життєвими незгодами далі. Зрада та брехня йдуть поряд із головним героєм протягом твору.

«Побожному аскетові», який весь свій життєвий шлях пройшов у молитві та пості, до того ж, ще й серед пустелі, богиня подарувала безцінний предмет — золотий горіх, що дарує безсмертя та вічно молоде тіло. Та аскет-мудрець прийняв цей дар не для себе, а для Олександра Македонського (356-323 рр. до н.е.), якого ще при житті було названо Великим.

Олександр до безтями кохав Роксану, що була персіянкою. Він не бачить свого майбутнього без неї. Коли він уявив, що буде вічно молодим, а діва постаріє та відійде у вічність, то його охопив жах, і він вирішив поділитися горіхом з нею, й віддав цей цінний подарунок своїй коханій. Та любов царя, як виявилося, була нерозділеною — Роксана мріяла, аби поруч був «холодний» генерал Птоломей. Та в його мріях цієї красуні не було — коли Роксана віддала горіх полководцеві, він захотів розділити його, або й віддати повністю, звичайній куртизанці. Врешті-решт саме з її рук, зробивши коло нерозділеного кохання, потрапив горіх знову до царя Олександра.

І це — шанс лишитися Олександрові живим, бо підступна Роксана отруїла його. Та чоловік, зрозумівши, що пригрів біля себе змію, не бачить сенсу жити далі й боротися за хвилини на землі — в полум’я летить з його рук золотий плід. А вночі, отримавши душевне полегшення, цар відходить у засвіти.

І. Франко «дарує» горішок великій кількості героїв, які вирішують розділити його з коханою людиною. Вони зважуються на ці вчинки, бо життя — це боротьба, і щоб отримати щастя треба йти на справжні вчинки. Та біда в усіх цих людей була одна — вони любили невзаємно. А бути з нелюбом — гірше смерті. Бо сенсом життя і є кохання.

Вподобати:
+1
0
-1