Лоран Гунель "День, що навчив мене жити"

"Зрештою, кожен з нас має відгук у світі. І коли ми знаходимо своє покликання, у нас з'являється роль, яку ми маємо грати, яка є корисною людству, живим істотам, всесвіту..." - теза, котра змушує замислитися про співіснування всього живого у природі, але не на рівні біології чи ліпше сказати ботаніки, а на рівні психологічному, філософському. Думка, яка напевно приходить з часом. 

У цій рецензії я спробую осягнути основну ідею цієї книги та описати свої враження від прочитаного, бо, направду вона піддалася мені не одразу. Спочатку читач знайомиться з ключовою дієвою особою-Джонатаном, таким собі працівником агенства, який розлучився з дружиною, але змушений чи не щоранку бачити її на роботі та живе своє досить нудне життя, єдиною радісттю якого є лише зустрічі з донькою- Клое, по вихідних. Можливо, так би і тривало надалі, але одного вечора під час прогулянки узбережжям він зустрічає ромку, котра бачить на руці швидку смерть чоловіка. Ця сцена стає точкою зламу, здається його життя вже не зможе повернутися у звичне русло, хоч як би сильно він не хотів не вірити в напророчене. Пророцтво змушує його переосмислити власне існування, звернути увагу на те, що раніше здавалося неважливим, і вперше по-справжньому поставити собі запитання: ким він є і чи живе своє життя, а не лише виконує нав’язані суспільством ролі. Для того, щоб вперше за довгий час відпочити від міста Джонатан їде в гості до своєї тітоньки Марджі, яка є колишнім біологом та досі підпрацьовує у інституті фізіологічних експериментів. За спиною у жінки три розлучення, десяток років життєвого досвіду та чотирнадських історій з археологічних розкопок в різних куточках світу. Розмовляючи з нею, чоловіку здається, що усі попередні роки він жив неначе у тумані. Тітка виступає певним провідником до істини. Взаємодія цих персонажів насправді є цікавою з огляду сімейних стосунків. Маржді складає враження фантастичної пані, яка радіє кожному новому дню, а не переймається наближаючоюся пенсією. Паралельно, книга переносить читача до історій персонажів, яких прийнято не помічати одразу. Для нас вони б стали звичайними перехожими, або просто похмурими обличчями продавця еклерів або вуличного фотографа. Однак, у книзі це лише обкладинка, автор намагається висвітлити їх внутрішній світ. І це напевно чи не єдиний позитивний момент. Нажаль, в розповіді досить важко віднайти сценарій, губиться хронологія подій. Філософський підтекст також зрозуміти не легко, хоча може це і є таємницею книги. Приємною є і атмосфера, не зважаючи на те, що головний герой проживає в Америці, моя уява однозначно малювала його у Франції з ноткою легкого провансу. 

Я обирала цю історію з сподіваннями, що це будуть психологічні мемуари, про те, як людина розкриває своє внутрішнє "я", однак з багатьма тезами мені важко було погодитися, наприклад, з тим, що не варто боротися за щось якщо ти "один в полі воїн" тому, що ця спроба все одно закінчиться крахом. Варто задатися питанням:чому ж мене навчила ця книга? Напевне тому, що іноді дійсно варто бути уважнішим до природи, пам'ятати, що людина нажаль виступає у ролі споживача усього живого. Не виділяючи часу, щоб послухати душу й зібрати те, що виринуло з самісійнької глибини нашого життя, ми ризикуємо не пізнати себе насправді. А коли ти себе не знаєш, тоді нашим життям керують ілюзії. 

Тож, для мене, цей автор став трохи переоціненим, можливо таке сприйняття відбулося від костратого перекладу книги, але мабуть це не історія яку б я хотіла перечитати. Не знаю чи купуватиму наступні книги, бо ж письменник знається на променистих, "сильних" заголовках. Думаю що книги цього автора знайдуть точно свою аудиторію навіть серед учасників цієї сторінки.