Львів - Гронінген - Вічність

Це не роман, але в кожному вірші тут сюжетів більше, ніж у деяких товстих книжках. Ірина Старовойт пише верлібри, які ріжуть по живому. Це поезія для тих, хто не любить римованих банальностей про "калину-дівчину", а шукає інтелектуального болю.
Авторка пише про те, як ми всі "зшиті" з чужих історій, старих фотографій і мовчання наших бабусь. "Ми — ходячі книжки", - каже вона і ця збірка - спроба прочитати те, що було закреслено цензурою або страхом. 
Це вірші про те, як бути українцем у Європі і європейцем в Україні. Старовойт показує, що наші травми: війна, репресії, Голокост - це не лише наш біль, це шрами на тілі всього світу. Вона дивиться на голландські канали, а бачить львівську Полтву, яка тече під землею. Це геніальне накладання ландшафтів.
Тут немає крику. Тут є тихий голос людини, яка стоїть на руїнах і намагається скласти світ наново. Особливо сильно це звучить у контексті війни (збірка вийшла у 2014-му). Вона передбачила цей стан: коли історія знову починає рухатися і чавити людей, а ти мусиш це записати, щоб не збожеволіти.
«Гронінгенський рукопис» - це поетичний рентген. Це тексти про те, що минуле ніколи не минає. Воно живе в нашій крові, в наших снах і в старих валізах. Читати це треба повільно, дозовано, як гіркі ліки для пам'яті.