Ляльковий будиночок

Ібсен не виголошує маніфестів, не малює карикатур на патріархальне суспільство — він робить значно більше: дозволяє жінці мовчки вийти з кімнати. У діалогах немає зайвого — кожне слово функціональне, часом навіть безжальне. Автор створює відчуття клаустрофобії не через опис інтер’єру, а через психологічну атмосферу. У цьому просторі ніби нічого не трапляється — аж поки не стає ясно, що все давно вже трапилось. рішення героїні піти — не втеча, а акт народження. Вона залишає не чоловіка, а роль, яку виконувала з дитинства. Ібсен майстерно підводить нас до цієї кульмінації без жодного натиску. Він не виправдовує й не засуджує, а дає простір для вибору.П’єса актуальна не через тему «жіночого питання», а через тонкість, з якою вона говорить про свободу — особисту, мовчазну, часто страшну.