Маніфест покоління «дикого» капіталізму

Книга Андрія Кузьменка - це не просто автобіографічна повість. Це літературний рок-н-рол, це «road movie» на папері, і, мабуть, найчесніший документ епохи українських 90-х. Якщо ви хочете зрозуміти, чим жила молодь, коли «совок» уже впав, а нормальне життя ще не настало, не читайте підручники історії, читайте Кузьму.
Звісно, у центрі сюжету  сам Кузьма та його друг Бард. Але справжньою героїнею є вона - «Побєда». Це іржаве, капризне, старе корито, яке символізує всю ту епоху: воно розвалюється на ходу, жере бензин, але якимось дивом їде вперед. Стосунки Кузьми з машиною - це суміш ненависті, відчаю і глибокої любові. Це метафора нашого життя: ми часто любимо те, що завдає нам найбільше клопоту. 
Подорож до Берліна з метою продати манекени і купити «Мерседес» - це сюжетний каркас, на який нанизано безліч абсурдних ситуацій. Берлін тут виступає як Ельдорадо, як міфічний Захід, де «все є». Контраст між ситим, чистим німецьким світом і нашими «дикунами», які везуть у багажнику гумові ляльки, - це сміх крізь сльози. Кузьма не боїться бути смішним, він не соромиться своєї тодішньої наївності та провінційності.
Окрема насолода - це мова. Це не стерильна літературна українська, це живий, пульсуючий галицький сленг. «Чуваки», «лахи», «всьо чотко» -  Кузьма пише так, як говорив. Це створює ефект повної присутності. Ти не читаєш книгу, ти ніби сидиш із Кузьмою на кухні, п’єш чай або щось міцніше, а він травить байки. 

«Я, "Побєда" і Берлін» - це пам'ятник молодості, яка не боялася ризикувати і вміла сміятися над собою. Читати обов'язково, щоб пам'ятати: навіть на іржавій «Побєді» можна доїхати до мрії, якщо за кермом Скрябін... та нажаль вже не з нами...